Моє стажування в газеті "День" завершилося. Півтора місяці редакційної напруги, прес-конференцій, зустрічей з видатними особистостями, життя в епіцентрі усіх політико- та культурноважливих подій - це все дало мені змогу відчути, що означає бути журналістом. В результаті я зрозуміла, без чого тепер не можу жити: без, власне, "Дня", журналістики та України. Неймовірно, проте факт.
25 молодих українців гадали, що підкорять Київ та редакцію Всеукраїнської газети, а насправді приїхали дивуватися швидкоплинності часу в столиці, ховати у недрах свого самолюбства власні амбіції, недосипати, недоїдати та тремтіти в останні хвилини до дед-лайну. Тим не менш, мало хто залишився незадоволений і кожен повіз додому враження, досвід, любов до журналістської справи та свої публікації. Хто в Острог, хто у Львів, у Рівне, в Донецьк, чи в Дніпропетровськ (я, до речі, перша представниця Січеслава, що побувала на літній школі "Дня" за всі 9 років) - ось така різноширотна географія у Школи.
Я відчула на собі всі приємнощі перебування у відділі політики. І поблажливий погляд редактора відділу Івана Капсамуна, і потиск руки Валентина Наливайченка, коли він був у нас на зустрічі, і увагу 20 столичних телекамер на акціїї "мовчазних оплесків" в знак солідарності з білорусами, і конференцію самого генпрокурора, і розуміння того, що твоє видання одне з перших дізнається про арешт Тимошенко, і чудовий український прапор, що висить у моєму, тепер вже колишньому моєму, кабінеті на стіні.
Я потрапила в один з найскладніших відділів у газеті і витримала все це. А допомагала мені в цьому моя напарниця-сестра-філософ Марічка (Серыми буднями не разбудить огня ))) ).
Через що, власне, довелося нам пройти?
- Прес-конференції в таких агенствах,як УКРІНФОРМ, УНІАН, Інтерфакс-Україна, Риа-Новости (бачила там Вікторію Сюмар, Віталія Кличка, Володимира Фесенка, Костянтина Матвієнка тощо).
- Різні акції, в яких приймала участь як журналіст, і як активіст . (Наприклад, вищезгадана акція на підтримку білорусів в боротьбі проти Лукашенківського режиму "Живє Бєларусь!")
- Взяття коментарів по телефону у різних людей на різну тематику. (Спілкувалася з міністерством юстиції, політологами, соціологами, депутатами, а найголовніше - всі ці мобільні телефони залишились в моєму записнику). Мені здається, тепер нікому не боюся телефонувати, адже довелося вже мати розмову навіть з тими, хто займав посади послів України в різних державах. Найприємніше, що, почувши візитівку "Газета "День"" всі вони ставали люб'язними та говіркими. А в Міністерстві так взагалі почали розхвалювати видання, говорячи: "Ми вас шануємо і постійно читаємо".
- Зрозуміти, що таке розшифровка з диктофону. Це виявляється, не так вже й легко, записати відповідь людини на диктофон, а потім зробити її пряму мову читабельною для друку: потрібно переробляти багато слів, перебудовувати речення тощо. Жива мова і те, що вже публікується на сторінках газет - далеко не одне й те ж саме.
- Редактора.Це - одне з найскладніших випробовувань. Коли твій текст майже весь переписується, коли тобі говориться, що ти нічого не знаєш та не вмієш, коли на тебе дивляться, як на найостаннішого невдаху і при цьому завалюють якимись, як тобі здається, найлегшими завданнями - це просто жах. Але це є практика та досвід. І найкращою винагородоюв подальшому для мене стали навіть не гонорари за публікації, і не ім'я, надруковане в газеті, а таке сухе і трохи зніяковіле слово редактора: "Ну ти звертайся, телефонуй, пиши. Якщо дійсно хочеш досягти успіху в журналістиці, в тебе це точно вийде."
Що ж стосується загальношкольного життя, то тут також було багато чого цікавого. Їздили на екскурсію в Черкаську область від "Дня": були в Суботові, Холодному Яру, Чигирині, Черкасах. Ходили по землях Хмельницького та Чучупаки...
Були біля Тисячолітнього дуба Залізняка...
... і дізнались справжню етимологію приказки "моя хата скраю". Певринний її сенс зовсім не "Нічого не знаю, нідочого не причетний", а навпаки: "Моя хата скраю, тож я візьму на себе удар перший". Що значно змінює асоціації з ментальністю, правда?
В "День" до нас прийшло дуже багато гостей. Це і радник всіх президентів України, громадський діяч та міліонер Богдан Гаврилишин, і автор резонансного роману "Українського націоналізму" Кирило Галушко, журналіст Микола Хрієнко, що пройшов пішки до Кубані шляхами українських емігрантів тисячі кілометрів, соціолог Ірина Бекешкіна, письменник Володимир Панченко, журналіст газети німецької "Де вель" Герхард Гнаук, політики Валентин Наливайченко та Арсеній Яценюк. Найяскравіше мені запам'яталася дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, під час зустрічі з якою, я пережила гамму різних емоцій: хотілося плакати за український народ, пишатися силою молодіжних рухів у світі, читати Гегеля, святкувати з розмахом День Незалежності, обіцяти Україні, що ніколи її не покину.
Пані Оксана розповідала про свою доньку та боротьбу молоді Риму за свої права. Про те, як вони лягали під потяги, про те, як страйкували, про те, як таки підірвали режим Берлусконі.
"Знаєш,мамо, - цитувала письменниця свою дочку. - Ми зайшли до Колізею і побачили там левів. В ту хвилину ми зрозуміли, що леви - це, насправді, ми".
Я бажаю всім та собі хоч раз в своєму житті відчути себе левами. Мова вже йде не про Колізей, не про Рим, не про "День", і не про те, що,я, мабуть, мала закінчити якимись висновками з мого стажування. Мова йде про те, що в якийсь момент важливого життєвого вибору, або неймовірного подвигу, або відчайдушного рішення, до нас має прийти це відчуття. Відчуття впевненості, невідворотності, гідності, мужності і найголовнішого: "Леви - це ми".
P.S. я сумую за "Днем", вечірнім Хрещатиком, фонтанами на Майдані, Ремарком та роздратуванням від нестриманих парочок в метро метро. Це місто обов'язково буде скорене.
Чудово! Я тобою пишаюсь!
ВідповістиВидалити