Він ввійшов разом з деканом весь такий заклопотаний, поспішаючий, і, певно, чужий. Чужий, мабуть, тому що ну дуже важко оговтатися після знайомства з нашим корпусом, що вражає затишком та привітністю. Тим паче, бути своїм у цьому середовищі.
Володимир Дмитрович (наш декан) сказав декілька солодких фраз про гостя, посяяв як завжди у променях слави (навіть не знаю чиєї, Вахтанга чи власної) і щасливий, залишив нас самих.
Вахтанг привітався українською (він взагалі говорив виключно українською), коротко розповів, що займається зараз проектами «Історична правда», «Владометр», пише для різних видань. Далі назвав тему зустрічі «Самвидави» і понеслось…
Кіпіані приніс нам стопку різних самвидавів, починаючи з 1960 років і презентував їх по черзі. Всі вони були видані при радянській владі, і не проходили радянської цензури. Як правило, розповсюджувачі таких видань в Україні отримували тюремні сроки від 5 років. В той час, як в Росії з цим ситуація була м'якою. Ілюстрував це цікавою приказкою: «Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають руки ». Русофоби мають аплодувати. Але таких в аудиторії не було (ну, принаймні «чистих» русофобів)))
Кіпіані особливо тепло говорив про В'ячеслава Чорновола, чим власне і покорив моє серце) Сказав про Чорноволів «Український вісник» як виключно найкраще видання того часу, що послугувало створенню багатьох якісних журналів та газет в майбутньому. Якщо про «Вісник» я знала, то те, що у 1989 році Чорновіл створив перше так зване інформаційне агенство УНВІС (українська незалежну видавничу інформаційну спілку), ніколи взагалі не чула. Була вражена. І засоромлена.
Завдяки Вахтангу ми побачили перший самвидав українського національного руху «Воля і Батьківщина». Також книжечку баптистів «Вестник истины», надруковану надзвичайно якісно, як на 1987 рік. Примітно, що на той час баптистів сиділо в тюрмі більше, ніж дисидентів, і терміни в них були не від 5, а від 10 років.
Першою газетою-самвидавом, що потрапила в кіоски, була «Такі справи». На той час видавати газети без дозволу цензурного радянського комітету заборонялось, а от листівки – можна було. Тому кмітливий головний редактор Сергій Данилов друкував одну листівку формату А2 в одній типографії, іншу - в другій типографії, а потім їх складав і виходила газета! Як на мене, це геніальна ідея) Собівартість газети була 5 коп., а продавалась вона по 50 коп. Ось такий бізнес вийшов. Тільки що знайшла статтю «України молодої» зі звісткою про смерть Данилова у 2008 році (на 49 році життя).
Унікальним є газета «Нестор», найпродовжуваніше видання самвидаву тих років, воно має 300 випуксків і – увага – всього одну особу в своєму штаті: Юрія Анісімова.
Ще з цікавого, про що я дізналась: ксерокопіювальний апарат раніше був «Ерою», а дія, відповідно «ерити», а не «ксерити» .
Ще з цікавого, про що я дізналась: ксерокопіювальний апарат раніше був «Ерою», а дія, відповідно «ерити», а не «ксерити» .
Першим шкільним виданням похвалитися може ніхто інший як пан Шкіль, той, що з «Батьківщини». Ось така гра слів: Шкіль видав Шкільну газету)
У видання «Поступ» (зараз це «postПоступ») було кредо «Більше поту – Менше крові»(заклик працювати). Пародюючи це гасло, видання «Грюнділь» говорило: «Менше піни – більше пива» (заклик менше кричати та сваритись).
Усміхнула газета «Сальцесон» (рос. - зельц). Це першf сурджикомовна пародія в Україні, відповідь на крики: «Не треба нам свободи, дайте ковбаси!». Цікава приписка в кінці видання: «Адреса редакции нет из-за отсутствия помещения!».
Ось такий він, самвидав. Цікавий, далекий, геніальний устами Вахтанга Кіпіані. Він прощається з нами і поквапливо, з обережністю складає «раритет» у свій рюкзак. «Знайти це все у бібліотеках неможливо, - говорить він мені вже після лекції. - Отримати видання можна лише з рук людей, що якимось чином були пов'язані з ними».
В піднесеному настрої, я навіть не звертаю уваги на свою простуду і повертаюсь додому, сповнена натхнення. Завжди заряджаюся енергією від людей, що обожнюють свою справу. Після таких зустрічей хочеться жити вдвічі більше. Дякую панові Кіпіані!
