ПроДовгоочікуванеСправжнєУкраїнськеКіно

-They want to take away our land...
- Хай бля спробують!


Остання фраза прозвучала з вуст героя фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" Івана Додоки, прототип якого, полтавчанин Іван Доценко і справді після війни потрапив до Канади і став там вождем індіанського племені. В епізоді індіанець показує Іванові простори своєї території і жаліється на канадців, які хочуть забрати землі. У відповідь отримує мат. Цей мат у фільмі чи не єдиний,проте такий влучний, що його хочеться цитувати та цитувати. У світлі останніх законів про землю та намагання відібрати в українців найдорожче, здається, що впертість у відстоюванні своїх прав померла в українцях разом з Додокою.


До прем'єри стрічки "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" я мала нагоду поспілкуватися з творчою групою фільму, що зустрічалася з дніпропетровськими студентами за 2 години до показу. Власне там я виграла запрошення на перший показ, тож прошу вибачення у тих, кого запрошувала піти зі мною в кінотеатр на вихідних. В гостей (продюсера, прес-аташе, декількох акторів ) дізналися цікаві подробиці.


Іван Додока (індіанською Хайока - себто ТойХтоПройшовКрізьВогонь (ось чому воно пишеться разом) - реальний українець з Полтавщини, видатний льотчик, Герой Радянського Союзу, якого після війни було визнано загиблим. Історія його життя випадково відкрилася у 1984 (якщо не помиляюсь з титрів фільму), коли делегація Радянського Союзу під час візиту на канадські плантації звернулася до місцевого індіанця і на свій подив у відповідь почула українську мову. У фільмі цей епізод обіграно так:

Дмитро Лінартович - актор, що зіграв головного героя.
Про нього ще навіть
не написана стаття у Вікіпедії

- Товарищ индеец, а вы местный?
- Тутешній.


Були моменти в стрічці, котрі вразили до глибини душі. Це і син Івана (той, що залишився в Союзі), котрому мати розповідала легенду про лелек, яких рятував на війні тато.
- Він повернеться?
- Так, врятує всіх лелек і повернеться.
І власне лелеки, котрі сиділи у своєму гнізді і були символами всього українського ( чи не єдиними такими символами, крім самого головного героя). Несподіваним став момент, коли індіанські діти заспівали українську пісню: "Била мене мати, березовим кнутом. Аби не стояла з молодим рекрутом... ".
Запам'яталася розповідь вождя племені про дві частини щастя у житті. Друга починається після того як людина зрозуміла: "Я жила щасливо".


Знімали 5 років з перервами (очікували фінансування). Вже сьогодні, після місяця прокату по деяких містах України фільм заробив 900 тис. грн. Втрачено на нього - 16 млн. грн. (10 - державних і 6 - продюсерських). Важливим є те, що фільм знятий повністю на українські гроші та з українськими акторами, що є дуже рідкісним явищем у нашому кінематографі.


У фільмі звучать декілька мов: українська, російська, англійська, татарська, індіанська. Як мені здалося, російської більше всього.

Віктор Андрієнко, котрий не знає, що
в нас УкраЇна, а не УкрАїна

Творча група скаржилась на низьку підтримку в піар-кампанії, мовляв, їм навіть не вдалося вибити в кінотеатрів вечірні покази фільму. Все це займають американські стрічки. В українське кіно не вірять. Особливо виділився актор Віктор Андрієнко. На запитання, чому так погано організована рекламна компанія, він чи то пожартував, чи то сказав правду: "Понимаете, сложно говорить о деньгах на рекламную компанию, когда даже в министерстве культуры по поводу фильма поспорили два чиновника. Один говорит: "Этот фильм ничего не заработает", другой : "Этот фильм заработает 100 тыс. грн." В итоге,конечно, оба проиграли, так как фильм уже заработал больше".


Також Андрієнко розповів про те, що його сім'ї з Канади фільм планують показати найближчим часом (сам Доценко вже не побачить, помер у 1991 році).До цього його вже бачили 50 полтавців: жителі Диканьки та Чернечого Яру (село, в якому народився Іван).


Все цікаво та вражаюче у розповіді творчої групи, аби вона менше говорила російською, а Віктор Андрієнко не сказав тричі "укрАинский".


Про "ТогоХтоПройшовКрізьВогонь" вже сказано багато хорошого і поганого. Я хочу, щоб ви подивились самі, а вже потім обговорювали. Тому що мені, чесно кажучи, прочитані рецензії до перегляду фільму дещо зіпсували враження.


Закінчу побажаннями вам гарного перегляду та словами Івана Драча:


"Я не можу сказати, хороший фільм чи поганий. Він - один".  

Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.

За завданням редакції в четвер ходили з Марійкою, моєю напарницею з відділу політики, на фільм "Інший Челсі". Зробили на нього рецензію, та поки що не знаємо чи піде це у друк. Складно тут щось робити, занадто високої планки вимагають... але ми не будемо здаватись:)   

Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого  та маленького, місцевого регіонала та шахтаря.  А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі"  - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.

Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує  заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не  явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух  комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.

Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем,  режисер показує нам  дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і  два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».

На момент проходження зйомок жодна зі сторін чітко не усвідомлювала, що це буде за фільм. Вони просто розповідали на камеру  про життя, політику, людей, не підозрюючи, у що це може перетворитись. Принаймні саме такої успішності стрічки Коля Левченко не очікував– в іншому випадку він би ніколи не дозволив себе знімати. А так недалекоглядному молодому політику  ситуація здавалась доволі нешкідливою: німецький режисер приїхав порозважатись з камерою. Тож не дивно, що регіонал досить вільно спілкувався з режисером. Під час щирої розмови  про Ахметова доктор  Фройд просто тріумфує, тому що Коля ділиться з Якобом: «Я прислухаюсь до його думки, щоб формувати свою», що викликає відвертий сміх глядацької зали і доводить стару істину  про авторитетність, яка вимірюється товщиною гаманця.

Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже  все фіксував на плівку.

На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями,  схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: -  Лопати».  Нічого не змінюється  в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».

Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже  зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі  і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє  «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та  награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки  простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.

Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню  історію про роботяг та багатіїв,  революцію, кризу,  та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.