Я обурена. "Братство Св. Луки", яке я так захищала, коли судили Сінькову, знову піариться: в цей раз на міжнародному форумі "Освіта в Європі", що проходить у Києві. Яєчню жарити ніде - знайшли інший вихід - вдарити публічно міністра Табачника букетом квітів.
Я особисто також проти Табачника. Мені не подобаються його переписування підручників з історії, українофобські настрої, неефективний законопроект "Про вищу освіту" і т.п. Я підтримую усілякий супротив режимові, принаймні за те, що цей супротив демонструють сміливі та дієві відчайдухи. Я пишаюсь тим, що українці здатні боротися за свої права.
Та інше мене обурює. А саме: дуже незначна кількість коментарів під відео, що засуджують такий спосіб висловлення протесту. Адже дівчина з букетом квітів мала усвідомлювати: в тій залі для іноземних гостей (не останніх людей європейського суспільства - варто це розуміти) вона була уособленням УКРАЇНСЬКОГО студенства, української жінки. Чи можна вважати чергову демонстрацію такої нахабної культури українців - подвигом, в той час, коли ми прагнемо до цивілізованої Європи?
Героїня ролика стверджує, що прагнула принизити міністра освіти. Невже ніхто не розуміє, що кожного разу, коли ми б'ємо дівчат у ресторанах, здираємо з людей георгіївські стрічки або жаримо яєчню на вічному вогні - ми принижуємо в першу чергу Україну?.
Якщо ви проти - напишіть свій законопроект, продемонструйте європейцям свою ерудованість та обізнаність в освітянській сфері, заведіть корисні контакти,покажіть, що розумніші за Міністерство. Значно благородніше, аніж піаритися таким дешевим та ганебним способом, чи не так?
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи
четвер, 22 вересня 2011 р.
вівторок, 16 серпня 2011 р.
Нагороджений за неправду
Сьогодні ми відкрито говоримо про Голодомор 1932-1933 років - про нього знає весь світ. А наскільки проінформований він був у 30-х роках? І чи була світова журналістика - могутня і якісна, як прийнято вважати - справедливою до нашої гіркої правди?
Читати далі
Читати далі
неділя, 10 липня 2011 р.
Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.
Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого та маленького, місцевого регіонала та шахтаря. А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі" - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.
Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.
Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем, режисер показує нам дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».
Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже все фіксував на плівку.
На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями, схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: - Лопати». Нічого не змінюється в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».
Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.
Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню історію про роботяг та багатіїв, революцію, кризу, та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.
субота, 9 липня 2011 р.
С. Руданський "Хмельницький і пани"
В дитинстві в Кам'янці мені сусідка баба Ярина часто розповідала на пам'ять цю поему. Я уважно слухала, і уявляла почуте. Щось в цьому є. Баба Ярина пережила голод та війну, до школи ходила босою. Зараз вже не читає - слабкий зір, про те нищенаписаний твір - це не все, що вона може розказати напам'ять. Цікаво, а що декламуватимемо ми в такому віці?
| Степан РУДАНСЬКИЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ Стали колись Хмельницького Ляхи підмовляти, Щоби нашу Україну З Польщею з’єднати. А Хмельницький їм говорить: «Сядьте, добрі люди! Послухайте мої байки, Чи правдива буде?.. Ото був собі господар, Мав їдного сина, І любив він його щиро — Сказано, дитина… Любив його, як дитину, Годив, як паняті; Але в того чоловіка Був і вуж при хаті. І, бувало, як дитина За обід сідає, В тую пору із-під печі І вуж вилізає… І що дитя йому кине, Що само упаде, Вуж полізе позбирає, Вуж і тому радий!.. Але раз дитя почало Із вужем дрочитись, Дрочилося-дрочилося, Далі стало битись. Вуж до піни розізлився, Укусив дитину; Аж надходить і господар В ту лиху годину… Як ударив по вужеві, То хвіст і остався, А вуж, живий, та безхвостий, У нору сховався… Нема в хаті вже дитини, І вужа не стало; А тим часом господарство, Як вода, спливало. В рік ісплила вся маєтність, Всі його пожитки, Ба вже й на нім не осталось Ні рубця, ні нитки. Іде, бідний, до ворожки; Світить вона свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чоловіче! Мав-ись,— каже,— чоловіче,— Ти вужа хатнього! Все багатство, вся маєтность — Все було від нього. А як ти з ним посварився, А може, й побився, То ото ж ти через теє Усього лишився!..» Повертається господар До своєї хати, Прислонився коло печі Та й став вужа звати… Вилізає вуж безхвостий Та й став говорити: «Ні вже,— каже,— чоловіче, Разом нам не жити! Скілько ти на мене глянеш — Зараз пригадаєш, Що довіку через мене Ти сина не маєш! Скілько я на тебе гляну, Зараз пригадаю, Що довіку через тебе Я хвоста не маю. Буду тобі, чоловіче, Все добро робити, Але разом із тобою Я не буду жити!..» Отак воно, добрі люди! Польща — то дитина, Король польський — то господар, А вуж — Україна!..» *** |
Підписатися на:
Дописи (Atom)