неділю, 10 липня 2011 р.

Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.

За завданням редакції в четвер ходили з Марійкою, моєю напарницею з відділу політики, на фільм "Інший Челсі". Зробили на нього рецензію, та поки що не знаємо чи піде це у друк. Складно тут щось робити, занадто високої планки вимагають... але ми не будемо здаватись:)   

Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого  та маленького, місцевого регіонала та шахтаря.  А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі"  - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.

Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує  заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не  явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух  комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.

Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем,  режисер показує нам  дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і  два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».

На момент проходження зйомок жодна зі сторін чітко не усвідомлювала, що це буде за фільм. Вони просто розповідали на камеру  про життя, політику, людей, не підозрюючи, у що це може перетворитись. Принаймні саме такої успішності стрічки Коля Левченко не очікував– в іншому випадку він би ніколи не дозволив себе знімати. А так недалекоглядному молодому політику  ситуація здавалась доволі нешкідливою: німецький режисер приїхав порозважатись з камерою. Тож не дивно, що регіонал досить вільно спілкувався з режисером. Під час щирої розмови  про Ахметова доктор  Фройд просто тріумфує, тому що Коля ділиться з Якобом: «Я прислухаюсь до його думки, щоб формувати свою», що викликає відвертий сміх глядацької зали і доводить стару істину  про авторитетність, яка вимірюється товщиною гаманця.

Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже  все фіксував на плівку.

На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями,  схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: -  Лопати».  Нічого не змінюється  в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».

Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже  зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі  і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє  «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та  награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки  простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.

Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню  історію про роботяг та багатіїв,  революцію, кризу,  та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.
 

суботу, 9 липня 2011 р.

С. Руданський "Хмельницький і пани"

В дитинстві в Кам'янці мені сусідка баба Ярина часто розповідала на пам'ять цю поему. Я уважно слухала, і  уявляла  почуте. Щось в цьому є. Баба Ярина пережила голод та війну, до школи ходила босою. Зараз вже не читає - слабкий зір, про те нищенаписаний твір - це не все, що вона може розказати напам'ять. Цікаво,  а що декламуватимемо ми в такому віці?

Степан РУДАНСЬКИЙ
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ
Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро —
Сказано, дитина…
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.
І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає…
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..
Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину…
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: «Чоловіче!
Мав-ись,— каже,— чоловіче,—
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность —
Все було від нього.
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!..»
Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати…
Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
«Ні вже,— каже,— чоловіче,
Разом нам не жити!
Скілько ти на мене глянеш —
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!..»
Отак воно, добрі люди!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!..»
***



четвер, 7 липня 2011 р.

Лариса Івшина: про "День" кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів

Ділюся з вами наступною порцією моїх емоцій з Киева. Почну із зустрічі з Ларисою Івшиною, що офіційно відкривала  9-ту школу журналістики "Дня". Що сказати про неї? Вона навіть краща, ніж я малювала її в своїй уяві: елегантна, вольова, енергійна, мудра. Говорила про історію, незалежність, про силу особистостей,   роль "Дня" в житті українців, як газети з девізом: "українське" означає "інтелектуальне".

Мова, ясна річ, зайшла і  про політику. Лариса Олексіївна засудила обивательську логіку на виборах "всі вони однакові" та принцип "меншого зла"; Януковича, з його торішньою позаблоковістю : "Україна в безпеці з Божою милістю: нейтральний статус - це одне, а позаблоковість - це вже приманка".

Спілкувалися про освіту, зокрема українську. Редактор "Дня" висловила своє невдоволення українськими ВНЗ, говорячи, що вже не раз нарікала їм: "Ну чому ви робите, як в радянські часи випускали черевики? Випускають багато, а одягти нема чого". Закликала нас, студентів, не задовольнятися будь-чим, і домагатися для себе всього і кращого.Молоде журналістсьске покоління, на її думку, має бути принциповим та дружнім. Солідарність та  підтримка одне одного  - головне в нашій справі.

Лариса Івшина порадила нам почитати Лисяка-Рудницького, Липинського, Уласа Самчука,Чикаленка, Єфремова, всю антисталінську літературу, "Втечу з ГУЛАГу".  Ну, і, звісно, "День" та його бібліотеку))) "Про нас  кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів - з посмішкою заявила головний редактор.

Ми задали багато запитань, на які отримали вичерпні відповіді. Найближчими днями цей матеріал вийде в газеті, я також взяла участь в його підготовці.

***
Сьогодні мені пощастило, на деякий час отримала кабінет з великим українським прапором на стіні. Тепер сиджу, і любуюся. В цій редакції розумієш, що розділяєш дах з геніями, котрі кожного дня створюють унікальний, якісний, інтелектуальний продукт. Поруч  з ними пишаєшся українською журналістикою і в одночас розумієш, який ти дилетант в цій нелегкій справі. особливо у відділі політики.

Успіху їм, успіху нам. Я зрозуміла, що люблю "День". Дякую за те, що він є.

P.S. відтепер не задовольняюсь будь-чим, домагаюся всього і кращого)

вівторок, 5 липня 2011 р.

Шалені будні у "Дні" розпочались!

Нарешті я в редакції! В цій солідній 14-поверховій будівлі із великим написом "День". Ось де справжня журналістика з її перегонами,  інтригами, екстримом та дедлайном о 12 дня!

Мене з моєю майже землячкою Марійкою направили до відділу політики, під шефство його  редактора  Івана Капсамуна ( дуже цікавий чоловік, що  вражає своєю стриманістю та поблажливим поглядом на двох дівчат, котрі заявили "Ми трохи розуміємося на політиці", а після цього помилились у назвах фракцій ВР))  ). З першого дня я зрозуміла: потрапити в друк досить складно. Про це почали говорити ті студенти, хто вже тут два тижні, а потім я побачила на власні очі, коли головний редактор відмовилась друкувати професіонала. Що ж вже про нас казати?

Доки ми з Марійкою вивчали в Інтернеті назви фракцій, Іван записав на диктофон коментар одного політика і віддав мені на розшифровку. Простіше кажучи, коментар потрібно було надрукувати в електронному вигляді, а потім ще редагувати для так званої  читабельності.  Так як коментар був на 15 хвилин, просиділа я над ним  3години. Зате тепер знаю всі плюси та мінуси нового антикорупційного закону.

Ввечері поселилася в гуртожиток. Гарячої води немає, зате є чарівний вид з вікна і класна сусідка зі Львівщини Оксана (також  зі школи). Познайомилась з її братом, хлопець вже кілька років знімає документальні фільми для російського 5го каналу на різну тематику.Цікаво те, що працював у Києві з 3го курсу,і висилав д/з  до університету на імейли, через що мав купу проблем з викладачами. Зате зараз живе в Києві, займається улюбленою справою і нікого не слухає. Сказав, що я маю спробувати себе на ТБ, для того, щоб дійсно зрозуміти, чим хочу займатись в журналістиці.

Сьогодні о 9.45 в нас була перша "планьорка", на якій готувалися до зустрічі з Ларисою Івшиною та обговорювали насущні проблеми. Зараз пишу в блог, а поруч лежить 6ий том  нового десятитомника В'ячеслава Чорновола. Поки в мене немає справ та завдань, почитаю його статті. Ой, схоже нову треба робити коментар, я побігла! А ввечері в нас зустріч з редактором, а ще я хочу піци і потрібно в решті-решт знайти десь душ)
В столиці неможливо жити в спокійному ритмі, а у "Дні", так особливо.

P.S. Тільки що редактор сказав, що я можу подумати, на які теми хочу писати, і це може бути пов'зане з Дніпропетровськом, але я "маю розуміти, що в газеті є своя концепція", тож далеко не кожна тема підійде.  Я вже пропонувала декілька,і вони війшли у список "не кожних". Відділ політики - найскладніший для стажування після відділу міжнародної інформації, але я впораюсь. Як писав Ремарк, "Пока человек не сдается, он сильнее своей судьбы".