Сьогодні ми відкрито говоримо про Голодомор 1932-1933 років - про нього знає весь світ. А наскільки проінформований він був у 30-х роках? І чи була світова журналістика - могутня і якісна, як прийнято вважати - справедливою до нашої гіркої правди?
Читати далі
вівторок, 16 серпня 2011 р.
неділя, 10 липня 2011 р.
Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.
Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого та маленького, місцевого регіонала та шахтаря. А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі" - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.
Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.
Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем, режисер показує нам дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».
Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже все фіксував на плівку.
На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями, схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: - Лопати». Нічого не змінюється в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».
Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.
Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню історію про роботяг та багатіїв, революцію, кризу, та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.
субота, 9 липня 2011 р.
С. Руданський "Хмельницький і пани"
В дитинстві в Кам'янці мені сусідка баба Ярина часто розповідала на пам'ять цю поему. Я уважно слухала, і уявляла почуте. Щось в цьому є. Баба Ярина пережила голод та війну, до школи ходила босою. Зараз вже не читає - слабкий зір, про те нищенаписаний твір - це не все, що вона може розказати напам'ять. Цікаво, а що декламуватимемо ми в такому віці?
| Степан РУДАНСЬКИЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ Стали колись Хмельницького Ляхи підмовляти, Щоби нашу Україну З Польщею з’єднати. А Хмельницький їм говорить: «Сядьте, добрі люди! Послухайте мої байки, Чи правдива буде?.. Ото був собі господар, Мав їдного сина, І любив він його щиро — Сказано, дитина… Любив його, як дитину, Годив, як паняті; Але в того чоловіка Був і вуж при хаті. І, бувало, як дитина За обід сідає, В тую пору із-під печі І вуж вилізає… І що дитя йому кине, Що само упаде, Вуж полізе позбирає, Вуж і тому радий!.. Але раз дитя почало Із вужем дрочитись, Дрочилося-дрочилося, Далі стало битись. Вуж до піни розізлився, Укусив дитину; Аж надходить і господар В ту лиху годину… Як ударив по вужеві, То хвіст і остався, А вуж, живий, та безхвостий, У нору сховався… Нема в хаті вже дитини, І вужа не стало; А тим часом господарство, Як вода, спливало. В рік ісплила вся маєтність, Всі його пожитки, Ба вже й на нім не осталось Ні рубця, ні нитки. Іде, бідний, до ворожки; Світить вона свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чоловіче! Мав-ись,— каже,— чоловіче,— Ти вужа хатнього! Все багатство, вся маєтность — Все було від нього. А як ти з ним посварився, А може, й побився, То ото ж ти через теє Усього лишився!..» Повертається господар До своєї хати, Прислонився коло печі Та й став вужа звати… Вилізає вуж безхвостий Та й став говорити: «Ні вже,— каже,— чоловіче, Разом нам не жити! Скілько ти на мене глянеш — Зараз пригадаєш, Що довіку через мене Ти сина не маєш! Скілько я на тебе гляну, Зараз пригадаю, Що довіку через тебе Я хвоста не маю. Буду тобі, чоловіче, Все добро робити, Але разом із тобою Я не буду жити!..» Отак воно, добрі люди! Польща — то дитина, Король польський — то господар, А вуж — Україна!..» *** |
четвер, 7 липня 2011 р.
Лариса Івшина: про "День" кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів
Ділюся з вами наступною порцією моїх емоцій з Киева. Почну із зустрічі з Ларисою Івшиною, що офіційно відкривала 9-ту школу журналістики "Дня". Що сказати про неї? Вона навіть краща, ніж я малювала її в своїй уяві: елегантна, вольова, енергійна, мудра. Говорила про історію, незалежність, про силу особистостей, роль "Дня" в житті українців, як газети з девізом: "українське" означає "інтелектуальне".Мова, ясна річ, зайшла і про політику. Лариса Олексіївна засудила обивательську логіку на виборах "всі вони однакові" та принцип "меншого зла"; Януковича, з його торішньою позаблоковістю : "Україна в безпеці з Божою милістю: нейтральний статус - це одне, а позаблоковість - це вже приманка".
Спілкувалися про освіту, зокрема українську. Редактор "Дня" висловила своє невдоволення українськими ВНЗ, говорячи, що вже не раз нарікала їм: "Ну чому ви робите, як в радянські часи випускали черевики? Випускають багато, а одягти нема чого". Закликала нас, студентів, не задовольнятися будь-чим, і домагатися для себе всього і кращого.Молоде журналістсьске покоління, на її думку, має бути принциповим та дружнім. Солідарність та підтримка одне одного - головне в нашій справі.
Лариса Івшина порадила нам почитати Лисяка-Рудницького, Липинського, Уласа Самчука,Чикаленка, Єфремова, всю антисталінську літературу, "Втечу з ГУЛАГу". Ну, і, звісно, "День" та його бібліотеку))) "Про нас кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів - з посмішкою заявила головний редактор.
Ми задали багато запитань, на які отримали вичерпні відповіді. Найближчими днями цей матеріал вийде в газеті, я також взяла участь в його підготовці.
***
Сьогодні мені пощастило, на деякий час отримала кабінет з великим українським прапором на стіні. Тепер сиджу, і любуюся. В цій редакції розумієш, що розділяєш дах з геніями, котрі кожного дня створюють унікальний, якісний, інтелектуальний продукт. Поруч з ними пишаєшся українською журналістикою і в одночас розумієш, який ти дилетант в цій нелегкій справі. особливо у відділі політики.
Успіху їм, успіху нам. Я зрозуміла, що люблю "День". Дякую за те, що він є.
P.S. відтепер не задовольняюсь будь-чим, домагаюся всього і кращого)
вівторок, 5 липня 2011 р.
Шалені будні у "Дні" розпочались!
Мене з моєю майже землячкою Марійкою направили до відділу політики, під шефство його редактора Івана Капсамуна ( дуже цікавий чоловік, що вражає своєю стриманістю та поблажливим поглядом на двох дівчат, котрі заявили "Ми трохи розуміємося на політиці", а після цього помилились у назвах фракцій ВР)) ). З першого дня я зрозуміла: потрапити в друк досить складно. Про це почали говорити ті студенти, хто вже тут два тижні, а потім я побачила на власні очі, коли головний редактор відмовилась друкувати професіонала. Що ж вже про нас казати?
Доки ми з Марійкою вивчали в Інтернеті назви фракцій, Іван записав на диктофон коментар одного політика і віддав мені на розшифровку. Простіше кажучи, коментар потрібно було надрукувати в електронному вигляді, а потім ще редагувати для так званої читабельності. Так як коментар був на 15 хвилин, просиділа я над ним 3години. Зате тепер знаю всі плюси та мінуси нового антикорупційного закону.
Ввечері поселилася в гуртожиток. Гарячої води немає, зате є чарівний вид з вікна і класна сусідка зі Львівщини Оксана (також зі школи). Познайомилась з її братом, хлопець вже кілька років знімає документальні фільми для російського 5го каналу на різну тематику.Цікаво те, що працював у Києві з 3го курсу,і висилав д/з до університету на імейли, через що мав купу проблем з викладачами. Зате зараз живе в Києві, займається улюбленою справою і нікого не слухає. Сказав, що я маю спробувати себе на ТБ, для того, щоб дійсно зрозуміти, чим хочу займатись в журналістиці.
Сьогодні о 9.45 в нас була перша "планьорка", на якій готувалися до зустрічі з Ларисою Івшиною та обговорювали насущні проблеми. Зараз пишу в блог, а поруч лежить 6ий том нового десятитомника В'ячеслава Чорновола. Поки в мене немає справ та завдань, почитаю його статті. Ой, схоже нову треба робити коментар, я побігла! А ввечері в нас зустріч з редактором, а ще я хочу піци і потрібно в решті-решт знайти десь душ)
В столиці неможливо жити в спокійному ритмі, а у "Дні", так особливо.
P.S. Тільки що редактор сказав, що я можу подумати, на які теми хочу писати, і це може бути пов'зане з Дніпропетровськом, але я "маю розуміти, що в газеті є своя концепція", тож далеко не кожна тема підійде. Я вже пропонувала декілька,і вони війшли у список "не кожних". Відділ політики - найскладніший для стажування після відділу міжнародної інформації, але я впораюсь. Як писав Ремарк, "Пока человек не сдается, он сильнее своей судьбы".
четвер, 30 червня 2011 р.
Підкаблучники Москви віддають Макарова Росії!
Олексій Макаров - саме той політв'язень, свободу якому вимагають на заборах різних міст України (і нашого також).
Минулого року проводилася ціла низка акцій проти екстрадиції Макарова до Росії, де йому загрожує 10 років за гратами. Чи здійметься галас сьогодні - залежить від нас.
Ознайомитись з короткою біографією хлопця пропоную тут.
Сперечатись щодо його епатажної постаті можна багато, хтось вважає його ненормальним, хтось занадто ідеалізує, особисто я гадаю, що це добре, коли в Україні є супротив, а в ньому "макарови", котрі захищають українців від паразитування російських агентів (в конкретному випадку - українофобський канал АТБ).
Колись мене зачепило звернення Макарова до українців. Не заперечую, воно доволі пафосне та фанатичне, проте там є істинні слова "Украину кремлевские правители видят как свою будущую колонию. В Украине, как и в России, они хотят устраивать заказные политические процессы, убивать политических противников, запрещать оппозиционные организации".
Хіба можна сперечатись з цим твердженням, після того, як автора цих строк чатують біля СІЗО, щоб вислужитись перед Росією? Сьогодні ми підкаблучники, завтра - полонені колонії. Цього
ні в якому разі не можна допускати!
четвер, 23 червня 2011 р.
Интересный поворот. "В Украине за расследование посадили журналиста"
Люди просять допомогти. Копіюю статтю, котру намагаються вичистити з мережі, що викриває наших правоохоронців у "справедливому" відношенні до журналістів. Долучайтеся, про це мають знати якомога більше людей.
Копипаст.
Сергей Недов
http://www.compromat.ru/page_30925.htm
(23.06.07 по этой ссылке появилась совершенно другая статья.)
В Украине разгорается нешуточный скандал – задержан журналист. Очередная выходка правоохранителей, ничем, впрочем, не выбивающаяся из стройного ряда того, как привыкли работать отечественные «полисмены», грозит поставить крест на желании украинской власти презентовать страну, как оазис демократии.
Данная история вряд ли заинтересовала бы нас, если бы не несколько интересных моментов. Во-первых, журналиста «прессуют» за серию публикаций не о власти, а о конкретном ведомстве – УБНОН (Управление по борьбе с незаконным оборотом наркотиков МВД), во-вторых, сама операция спецслужб достойна восхищения.
1 мая к журналисту Анатолию Шарию (в данный момент находящемуся под стражей) в Макдональдс пристает какой-то человек. Человек оскорбляет жену Анатолия, и нарывается на скандал. Скандал происходит, человек подходит к столику, где сидит Шарий с супругой, настоятельно просит журналиста выйти вместе с ним. Журналист выходит, но на улице достает травматический пистолет, и дважды стреляет в хулигана.
Я, когда прочитал эти слова (выделены жирным) - тут же попытался набрать Толика на телефон. Телефон - "вне зоны" (С. Швецов)
Казалось бы – рядовой случай самообороны в конфликте, возникшем на бытовой почве. Но не все так просто. После этого следственные органы выполняют свою функцию, и проводят расследование. О результатах этого расследования Шарий ставится в известность, его заверяют, что он ничего не нарушал, и дело не возбуждено.
Почти через два месяца Шария неожиданно вызывают на допрос, хотя все сроки для возбуждения дела давно прошли. Интересный нюанс – вызывают в милицию журналиста на второй день после публикации им статьи об УБНОН.
На прослушивание ставят его телефон, и телефоны его окружения, милиция начинает активно пиарить УБНОН, при этом так же активно образ Шария демонизируется. Глава пресс-службы МВД Киева Владимир Полищук ежедневно рассылает в СМИ комментарии по поводу того, что Шарий – хулиган, а расследования его ничего не стоят. Потом правоохранители выкладывают в Интернет ролик, смонтированный из видео, заснятого камерами слежения Макдональдс. Шарий устраивает пресс-конференцию, на которой сообщает – по каждому из его расследований возбуждено уголовное дело, каждое расследование взято на контроль министра МВД Могилева. просит защитить его от явного прессинга.
На следующий день в редакцию издания, где работает Шарий, приходят люди с видеокамерами, и вручают первой попавшейся сотруднице повестку. В тот же день против Шария возбуждают уголовное дело уже не по факту стрельбы, а по статье за хулиганство, предусматривающей лишение свободы сроком от 3 до 7 лет.
Бытовой конфликт, разгоревшийся на «ровном месте» становится катализатором уголовного преследования. МВД делает умное лицо, и заявляет, что дело о хулиганстве не имеет отношения к статьям Анатолия Шария.
При этом имя «пострадавшего» ни разу не называется публично. На пресс-конференции Шарий произносит странную фразу – «Следуя внутренним инструкциям МВД, куратор внештатного осведомителя милиции обязан защищать своего подопечного в случаях, когда последним совершаются нетяжкие преступления». Дальше комментировать отказывается.
В свое время мой коллега по «МК» познакомил меня с журналистами украинской газеты "Наш город Николаев", заполучившими в свои руки некую базу данных на внештатных сотрудников милиции. Я не поверил в то, что такая база существует тогда, не верю в это и сейчас. Но для порядка связался, и кое-что уточнил. Вначале я позвонил в редакцию «Обозревателя», где уточнил номер дела, по которому сидит Шарий, после набрал Николаев, и долго упрашивал дать мне информацию, чувствуя себя дураком. Результат получился потрясающим.
В деле №10-26029, ставшем причиной задержания Шария, фигурирует фамилия некого Александра Игоревича Белоконя. Эта же фамилия есть в… материалах ОРД, имеющихся на руках у моих украинских коллег. Из этих материалов известно, что Белоконь, проживающий в Киеве по адресу проспект Леся Курбаса 15, кв 72, состоит на оперативной связи с 2005 года! Куратором агента «Сена» (такое ласковое прозвище присвоили Белоконю) является офицер Шевченковского РУГУ МВД Украины в г. Киеве !
Весьма неожиданное открытие. Таким образом все произошедшее видится уже в ином свете. В деле против журналиста не может быть полутонов. Его или садят, или выпускают. МВД настроено сажать. Даже если бы Белоконь, он же «Сена» пожелал забрать свое заявление из РУГУ МВД, его тут же раскрыли бы. Слишком мощное лобби у тех, кто отвечает за борьбу с наркотой в Украине. Таким образом, если Шарий может потерять свободу (он уже сидит), то Александр Белоконь вполне потеряет жизнь. Мы будем наблюдать за процессом над Шарием, и надеемся, что для журналиста все закончится благополучно.
Нынешняя власть в Украине уже не делает ошибок наподобие Гонгадзе. Все происходит намного элегантнее и продуманнее. Но от перестановки методов местами суть методов не меняется.
Господа и дамы. Всё ещё более "интересно". Статью я "снял" с сайта почти два часа назад. Разместил сейчас (был занят). Думал, что неправильно указал ссылку. Так вот. Статьи на сайте больше НЕТ!!!
Мало того, есть статьи с номерами страниц:
http://compromat.ru/page_30922.htm
http://compromat.ru/page_30923.htm
http://compromat.ru/page_30924.htm
http://compromat.ru/page_30926.htm
http://compromat.ru/page_30927.htm
http://compromat.ru/page_30928.htm и т.д
А статьи, которая должна находиться по порядковым номерам между ними ( http://www.compromat.ru/page_30925.htm )
БОЛЬШЕ НЕТ!!!
Прошу всех максимально распространить статью по сети.
С. Швецов
Підписатися на:
Дописи (Atom)