Листи з Польщі. Трохи про Краків, компліменти, того, хто спивав генерала британської армії, та подарунок за 900 євро

Я знаю: всі люблять читати чужі листи. Я вирішила надати вам таку послугу: дати почитати свої  до батьків, про Польщу. Справа в тому, що писати окремо листи батькам, друзям, а потім ще і на блог – це займе дуже багато часу, який тут можна витратити на щось інше, а вдома –я вже ніколи того не рзоблю (перевірено досвідом – про Чехію до сих пір не написала). Останнім часом найдрожчим, хто в мене є – батькам  –  я приділяю дуже мало часу, тож  вирішила писати саме їм - заслужили.  А ви не ображайтеся, що звертатимусь не до читачів в цілому. І не зважайте на (як воно українською: подробные?) описи їжі. Ви ж знаєте, як для батьків це важливо:  щоб не голодувала та не мерзла.   

05.09.2011 00:25, Краків. Доброго дня, любі батьки.  Часу  в мене замало, щоб писати докладні листи та  звіти. І так це роблю о пів на першу – а завтра о сьомій підйом і екскурсія по Кракову. Спати ніколи! Та не хвилюйтеся, в автобусі сьогодні заснула на півтори години – не витримала. Тут намагаюсь спілкувати постійно українською, поки не англійською, тому що зараз знаходжусь лише серед нашої делегації. Один хлопець запитав мене, почувши мою українську: -  Ви зі Львова? Це було дурне запитання – моя українська літературно вимушена і зовсім не схожа на західняцьку, але то був, мабуть, найкращий комплімент в моєму житті.

Коли ти вдруге в Європі, те, що вражало вперше, вже не здається таким вже й надзвичайним. Досить молитися на Європу – в нас також можна яскраво вибілити розмітку на дорогах (разом з сепаратизмом в голові), поставити скрізь велопарковки і обладнати вулиці вело доріжками, щоб аж мерехтіло в очах від цих життєрадісних спортсменів – патріотів свого тіла,держави  та планети ( саме так в Польщі). Наче не складно, а так приємно.  Краків схожий на Львів і на Прагу (а може і ще на десяток відомих міст, в яких я не була)– у ньому також є площа Ринок, а на площі Ратуш, тільки все рази в три більше. Ціни  в Польщі мабуть такі ж самі як і в нас (що, звісно, не скажеш про зарплатню та якість). Національна валюта майже  в тричі дорожча за нашу (трохи більше 200 злотих я отримала за 50 євро). Краків вважається найдорожчим містом в Польщі через велику кількість туристів, особливо з Англії, тож і ціни там на сувеніри та обіди в ресторанах  англійські. Це не зупинило наших організаторів – повечеряли ми в центрі Кракова в ресторані «Хлопське єдло» (Сільська кухня), де скуштували  національного польського  кислого супу (якась назва на «ж»), де в кожну порцію кинули половинку якоїсь ковбаски, потім подали різні вареники, капусту, голубці, а на останок каву з запіканкою та пирогом з яблуками. Смачно було – дуже, особливо після дороги.

 В Кракові часто можна побачити прогулянкові карети.
Півгодини задоволення коштує 100 злотих
(біля 300 грн.)

Взагалі від однієї з організаторів я дізналася, що на кожного учасника цієї програми було витрачено по 900 євро. Дуже чудова інтеграційна політика, адже як мені тепер не любити поляків? – та я їх обожнюю просто! ))

В нашій делегації познайомилась  з двома студентами зі Львова – Вовою та Лесею. Всі інші люди від 27 і старше. Ми – наймолодші. А точніше – як не дивно – наймолодша я. Вже дечому від них  навчилась і маю певні ідеї розвитку. Колекціоную візитівки, обмінюю їх на посмішки. Знаю тепер жінку зі Львівської мерії, радника Національного Банку  України, сім*ю, чиї батьки були переселені за операцією «Вісла», а син зараз у «ПЛАСТі», чим вони неймовірно пишаються. Ще знаю якогось чоловіка, що мабуть дуже крутий, але ніяк не зрозумію, хто він (точно знаю, що спивав генерала британської армії) горілкою. Найголовніше не те, що їх знаю я, а що вони мене.  Я бачу багатьох людей, для яких немає кордонів як на планеті, так і по життю. Я бачу тих, в кого потрібно вчитися, і тих, в кого категорично не потрібно, але то також є навчання.

Наразі все завтра екскурсія Краковом і якесь нове містечко, новий готель та нові люди. Чекайте новин, привіт усім – бабусям та дідусям))).

Цілую і обіймаю, я спати, тому що в мене вже година за польським часом***
05.09. 11. 20. 00 за польським часом, дорога Краків - Мушин . Вже темно, дивлюсь на різнокольорові вітрини, час від часу нетбук  трясе по Краківським європейським дорогам, і в цей час вони мені вже не здаються такими європейськими. Все ж таки після Чехії, Польща трохи програє в моєму власному  рейтингу міст, що викликають сяючо-посмішкові та  випучено-очні емоції (перший в цьому рейтингу, мабуть Львів, коли я вперше його побачила). 

Виїжджаємо на трасу… ох, де сьогодні тільки не були…  На місті знаменитого виробництва соди Solvay, в органах місцевого самоврядування (Малопольському воєводстві), в Маріатському костьолі (аж дух переймає від того дива, зведеного в 11 столітті в центрі Кракова), у Вавельскому замку всіх польських королів, біля замку, що є точною копією Римського (забула назву). Екскурсовод розказувала і  знамениту легенду про дракона, і те, що в Кракові близько 230 храмів, а ті, що у Романському стилі – часто будовані українцями, що їздили на заробітки.

Дуже цікава була сьогодні зустріч з агенцією регіонального розвитку MARR, котра ділилася з нами своїм досвідом підняття малого та середнього бізнесу. По цьому хочу зробити окремий звіт – занадто багато корисної інформації, так би мовити «для  подражания».

Маріацька базиліка. Найвідоміший храм Кракова

Обідали сьогодні в фешенебельному ресторані в центрі Кракова Під назвою «Химера». Дуже романтичне місце, з і свічками, картинами і занадто щедрим поваром, котрий почастував спочатку сирами з помідором, потім грибною зупою (тобто супом – смачнючим, з якимось шоколадним смаком, хоча шоколаду там і близько немає ), а потім тарілкою  зі смаженою картоплею, великим шматком вареного лосося з приправами і салатом з чимось солодким і схожим на буряк. На кінець було тістечко з вишнею та бізе, яке я вже не змогла доїсти ( ну чому найсмачніше не подається на початку?))) )

Стосовно людей. Всі тут непрості, в  кожного є що запитати, чому повчитися. Душевно поговорила сьогодні з професоркою  Києво-могилянки  (вона агітує мене пробувати свої сили на магістратуру). До речі, це з нею ми вчора говорили про її сина- ПЛАСТуна, а сьогодні вона почала мені казати про Могилянку. Сама ж викладає фрайдайзінг (як мені пояснила, навчає студентів промоуту своїх проектув, грантів та багато чого подібного). Дуже цікава і тепла жінка.

Ще одна професорка викладає у Миколаївському кораблебудівельому університеті іноземцям (!!!). На моє здивування («Іноземцям?») повідомила, що цього року в неї навчатиметься 500 китайців. Вони мовляв, зараз добре розвивають цю справу. Викладачка говорить, що іноземних студентів любить більше за наших, мовляв,  вони набагато  старанніші.

Мені подобаються мої колеги-студенти зі Львова. Леся підказала мені чудовий спосіб, як створити свою команду, з якою потім за рахунок інших їздити по світу, Ярослав – то взагалі ходяча енциклопедія: багато де бував, і так уважно слухав усіх екскурсоводів, що й сам міг би їм працювати. Одна з організаторів нашої делегації, після того, як я пообідала з ними за одним столиком, запропонувала співробітництво: тепер запрошуватиме на різні заходи, зможе допомогти з розселенням та екскурсіями у Львові, а і взагалі скрізь (їх Фонд зацікавлений у новій активній молоді). Так що  гуртуємося,  зв’язки налагоджені!)

Сьогодні витратила 20 злотих (60 грн) : купила собі шарфик з Франції на пам’ять та магнітик з Вавелем.  Чомусь з їжі нічого купувати не хочеться – нас загодовують тут безбожно.О,про Бога. Посиділа сьогодні в Маріатському костьолі, як заворожена споглядала всю ту розкіш: холоті  ікони, скульптури, величезні підсвічники, величезний хрест посеред храму в арці, на якому Ісус… Це найбільший  найдавніший та найбагатший храм, який я бачила. Навіть захотілося помолитися («Отче наш»,звісно, – іншої не знаю). До мене прийшло розуміння того, чому на східній Україні так багато агностиків та атеїстів – в нас немає  в храмах тої атмосфери: всепоглинаючо-могутної, неймовірно піднесеної, від якої хочеться живитися,та якій –ГОЛОВНЕ - хочеться віддавати.
Щасливий не той, хто отримує, а той, хто віддає. Щастя вам , любі батьки. Я не голодаю, не мерзну, поки що навіть не сумую, тож все добре.

Прямуємо до нового готелю. В ньому вже будемо до кінця. Завтра – новий день. Піду посплю трохи в автобусі. (Далі буде)

P.S. В тексті можливі помилки, не перечитувала.

Не уявляю свого дня без "Дня" або Леви - це ми.

Моє стажування в газеті "День" завершилося. Півтора місяці редакційної напруги, прес-конференцій, зустрічей з видатними особистостями, життя в епіцентрі усіх політико- та культурноважливих подій - це все дало мені змогу відчути, що означає бути журналістом. В результаті я зрозуміла, без чого тепер не можу жити: без, власне, "Дня",  журналістики та України. Неймовірно, проте факт.

25 молодих українців гадали, що  підкорять Київ та редакцію Всеукраїнської  газети, а насправді приїхали  дивуватися швидкоплинності часу в столиці, ховати у недрах свого самолюбства власні амбіції, недосипати, недоїдати та тремтіти в останні хвилини до дед-лайну. Тим не менш, мало хто залишився незадоволений і кожен повіз додому враження, досвід, любов до журналістської справи та свої публікації. Хто в Острог, хто у Львів, у Рівне, в Донецьк, чи в Дніпропетровськ (я, до речі, перша представниця Січеслава, що побувала на літній школі "Дня" за всі 9 років) - ось така різноширотна географія у Школи.

Я відчула на собі всі приємнощі перебування у відділі політики. І поблажливий погляд редактора відділу Івана Капсамуна, і потиск руки Валентина Наливайченка, коли він був у нас на зустрічі, і увагу 20 столичних телекамер на акціїї "мовчазних оплесків" в знак солідарності з білорусами, і конференцію самого генпрокурора, і розуміння того, що твоє видання одне з перших дізнається про арешт Тимошенко, і  чудовий український прапор, що висить у моєму, тепер вже колишньому моєму,  кабінеті на стіні.

 Я потрапила в один з найскладніших відділів у газеті і витримала все це.  А допомагала мені в цьому моя напарниця-сестра-філософ Марічка (Серыми буднями не разбудить огня ))) ).

Через що, власне, довелося нам  пройти?

• Прес-конференції в таких агенствах,як УКРІНФОРМ, УНІАН, Інтерфакс-Україна, Риа-Новости (бачила там Вікторію Сюмар, Віталія Кличка, Володимира Фесенка, Костянтина Матвієнка тощо).
• Різні акції, в яких приймала участь як журналіст, і як активіст . (Наприклад, вищезгадана акція на підтримку білорусів в боротьбі проти Лукашенківського режиму "Живє Бєларусь!")
• Взяття коментарів по телефону у різних людей на різну тематику. (Спілкувалася з міністерством юстиції, політологами, соціологами, депутатами, а найголовніше - всі ці мобільні телефони залишились в моєму записнику). Мені здається, тепер нікому не боюся телефонувати, адже довелося вже мати розмову навіть з тими, хто займав посади послів України в різних державах. Найприємніше, що, почувши візитівку "Газета "День"" всі вони ставали люб'язними та говіркими. А в Міністерстві так взагалі почали розхвалювати видання, говорячи: "Ми вас шануємо і постійно читаємо".
• Зрозуміти, що таке розшифровка з диктофону. Це виявляється, не так вже й легко, записати відповідь людини на диктофон, а потім зробити її пряму мову читабельною для друку: потрібно переробляти багато  слів, перебудовувати речення тощо.  Жива мова  і те, що вже публікується  на сторінках газет - далеко не одне й те ж саме.
• Редактора.Це - одне з найскладніших випробовувань. Коли твій текст майже весь переписується, коли тобі говориться, що ти нічого не знаєш та не вмієш, коли на тебе дивляться, як на найостаннішого невдаху і при цьому завалюють якимись, як тобі здається, найлегшими завданнями - це просто жах. Але це є практика та досвід. І найкращою винагородоюв подальшому  для мене стали навіть не гонорари за публікації, і не ім'я, надруковане в газеті, а таке сухе і трохи зніяковіле слово редактора: "Ну ти звертайся, телефонуй, пиши. Якщо дійсно хочеш досягти успіху в журналістиці, в тебе це точно вийде." 

Що ж стосується загальношкольного життя, то тут також було багато чого цікавого. Їздили на екскурсію в Черкаську область від "Дня": були в Суботові, Холодному Яру, Чигирині, Черкасах. Ходили по землях Хмельницького та Чучупаки...

Були біля Тисячолітнього дуба Залізняка...

... і дізнались справжню етимологію приказки "моя хата скраю". Певринний її сенс зовсім не "Нічого не знаю, нідочого не причетний", а навпаки: "Моя хата скраю, тож я візьму на себе удар перший". Що значно змінює асоціації з ментальністю, правда?

В "День" до нас прийшло дуже багато гостей. Це і радник всіх президентів України, громадський діяч та міліонер Богдан Гаврилишин, і автор резонансного роману "Українського націоналізму" Кирило Галушко, журналіст  Микола Хрієнко, що пройшов пішки до Кубані шляхами українських емігрантів тисячі кілометрів, соціолог  Ірина Бекешкіна, письменник Володимир Панченко, журналіст газети німецької  "Де вель" Герхард Гнаук, політики Валентин Наливайченко та Арсеній Яценюк. Найяскравіше мені запам'яталася дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, під час зустрічі з якою, я пережила гамму різних емоцій: хотілося  плакати за український народ, пишатися силою молодіжних рухів у світі,  читати Гегеля, святкувати з розмахом День Незалежності, обіцяти Україні, що ніколи її не покину.

Пані Оксана розповідала про свою доньку та боротьбу молоді Риму за свої права. Про те, як вони лягали під потяги, про те, як страйкували, про те, як таки  підірвали режим Берлусконі.

"Знаєш,мамо, - цитувала письменниця свою дочку. - Ми зайшли до Колізею і побачили там левів. В ту хвилину ми зрозуміли, що леви - це, насправді, ми".

Я бажаю всім та собі хоч раз в своєму житті відчути себе левами. Мова вже йде не про Колізей, не про Рим, не про "День", і не про те, що,я, мабуть, мала закінчити якимись висновками з мого стажування. Мова йде про те, що в якийсь момент важливого життєвого вибору, або неймовірного подвигу, або відчайдушного рішення, до нас має прийти це відчуття. Відчуття впевненості, невідворотності, гідності, мужності і найголовнішого: "Леви - це ми".

P.S.  я сумую за "Днем", вечірнім Хрещатиком, фонтанами на Майдані, Ремарком та роздратуванням від нестриманих парочок в метро  метро. Це місто обов'язково буде скорене.

Нагороджений за неправду

Сьогодні ми відкрито говоримо про Голодомор 1932-1933 років - про нього знає весь світ. А наскільки проінформований він був у  30-х роках? І чи була світова журналістика - могутня і якісна, як прийнято вважати - справедливою до нашої гіркої правди? 

Читати далі

Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.

За завданням редакції в четвер ходили з Марійкою, моєю напарницею з відділу політики, на фільм "Інший Челсі". Зробили на нього рецензію, та поки що не знаємо чи піде це у друк. Складно тут щось робити, занадто високої планки вимагають... але ми не будемо здаватись:)   

Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого  та маленького, місцевого регіонала та шахтаря.  А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі"  - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.

Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує  заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не  явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух  комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.

Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем,  режисер показує нам  дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і  два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».

На момент проходження зйомок жодна зі сторін чітко не усвідомлювала, що це буде за фільм. Вони просто розповідали на камеру  про життя, політику, людей, не підозрюючи, у що це може перетворитись. Принаймні саме такої успішності стрічки Коля Левченко не очікував– в іншому випадку він би ніколи не дозволив себе знімати. А так недалекоглядному молодому політику  ситуація здавалась доволі нешкідливою: німецький режисер приїхав порозважатись з камерою. Тож не дивно, що регіонал досить вільно спілкувався з режисером. Під час щирої розмови  про Ахметова доктор  Фройд просто тріумфує, тому що Коля ділиться з Якобом: «Я прислухаюсь до його думки, щоб формувати свою», що викликає відвертий сміх глядацької зали і доводить стару істину  про авторитетність, яка вимірюється товщиною гаманця.

Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже  все фіксував на плівку.

На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями,  схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: -  Лопати».  Нічого не змінюється  в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».

Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже  зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі  і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє  «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та  награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки  простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.

Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню  історію про роботяг та багатіїв,  революцію, кризу,  та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.
 

С. Руданський "Хмельницький і пани"

В дитинстві в Кам'янці мені сусідка баба Ярина часто розповідала на пам'ять цю поему. Я уважно слухала, і  уявляла  почуте. Щось в цьому є. Баба Ярина пережила голод та війну, до школи ходила босою. Зараз вже не читає - слабкий зір, про те нищенаписаний твір - це не все, що вона може розказати напам'ять. Цікаво,  а що декламуватимемо ми в такому віці?

Степан РУДАНСЬКИЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ Стали колись Хмельницького Ляхи підмовляти, Щоби нашу Україну З Польщею з’єднати. А Хмельницький їм говорить: «Сядьте, добрі люди! Послухайте мої байки, Чи правдива буде?.. Ото був собі господар, Мав їдного сина, І любив він його щиро — Сказано, дитина… Любив його, як дитину, Годив, як паняті; Але в того чоловіка Був і вуж при хаті. І, бувало, як дитина За обід сідає, В тую пору із-під печі І вуж вилізає… І що дитя йому кине, Що само упаде, Вуж полізе позбирає, Вуж і тому радий!.. Але раз дитя почало Із вужем дрочитись, Дрочилося-дрочилося, Далі стало битись. Вуж до піни розізлився, Укусив дитину; Аж надходить і господар В ту лиху годину… Як ударив по вужеві, То хвіст і остався, А вуж, живий, та безхвостий, У нору сховався… Нема в хаті вже дитини, І вужа не стало; А тим часом господарство, Як вода, спливало. В рік ісплила вся маєтність, Всі його пожитки, Ба вже й на нім не осталось Ні рубця, ні нитки. Іде, бідний, до ворожки; Світить вона свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чоловіче! Мав-ись,— каже,— чоловіче,— Ти вужа хатнього! Все багатство, вся маєтность — Все було від нього. А як ти з ним посварився, А може, й побився, То ото ж ти через теє Усього лишився!..» Повертається господар До своєї хати, Прислонився коло печі Та й став вужа звати… Вилізає вуж безхвостий Та й став говорити: «Ні вже,— каже,— чоловіче, Разом нам не жити! Скілько ти на мене глянеш — Зараз пригадаєш, Що довіку через мене Ти сина не маєш! Скілько я на тебе гляну, Зараз пригадаю, Що довіку через тебе Я хвоста не маю. Буду тобі, чоловіче, Все добро робити, Але разом із тобою Я не буду жити!..» Отак воно, добрі люди! Польща — то дитина, Король польський — то господар, А вуж — Україна!..» ***

---

<— || Степан Руданський || Алфавітний покажчик || Шукати || Поезія || Додому || —>
Від Укладачів || Новини || Ваші внески! || Пишіть || UA Zone Home

Лариса Івшина: про "День" кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів

Ділюся з вами наступною порцією моїх емоцій з Киева. Почну із зустрічі з Ларисою Івшиною, що офіційно відкривала  9-ту школу журналістики "Дня". Що сказати про неї? Вона навіть краща, ніж я малювала її в своїй уяві: елегантна, вольова, енергійна, мудра. Говорила про історію, незалежність, про силу особистостей,   роль "Дня" в житті українців, як газети з девізом: "українське" означає "інтелектуальне".

Мова, ясна річ, зайшла і  про політику. Лариса Олексіївна засудила обивательську логіку на виборах "всі вони однакові" та принцип "меншого зла"; Януковича, з його торішньою позаблоковістю : "Україна в безпеці з Божою милістю: нейтральний статус - це одне, а позаблоковість - це вже приманка".

Спілкувалися про освіту, зокрема українську. Редактор "Дня" висловила своє невдоволення українськими ВНЗ, говорячи, що вже не раз нарікала їм: "Ну чому ви робите, як в радянські часи випускали черевики? Випускають багато, а одягти нема чого". Закликала нас, студентів, не задовольнятися будь-чим, і домагатися для себе всього і кращого.Молоде журналістсьске покоління, на її думку, має бути принциповим та дружнім. Солідарність та  підтримка одне одного  - головне в нашій справі.

Лариса Івшина порадила нам почитати Лисяка-Рудницького, Липинського, Уласа Самчука,Чикаленка, Єфремова, всю антисталінську літературу, "Втечу з ГУЛАГу".  Ну, і, звісно, "День" та його бібліотеку))) "Про нас  кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів - з посмішкою заявила головний редактор.

Ми задали багато запитань, на які отримали вичерпні відповіді. Найближчими днями цей матеріал вийде в газеті, я також взяла участь в його підготовці.

***
Сьогодні мені пощастило, на деякий час отримала кабінет з великим українським прапором на стіні. Тепер сиджу, і любуюся. В цій редакції розумієш, що розділяєш дах з геніями, котрі кожного дня створюють унікальний, якісний, інтелектуальний продукт. Поруч  з ними пишаєшся українською журналістикою і в одночас розумієш, який ти дилетант в цій нелегкій справі. особливо у відділі політики.

Успіху їм, успіху нам. Я зрозуміла, що люблю "День". Дякую за те, що він є.

P.S. відтепер не задовольняюсь будь-чим, домагаюся всього і кращого)

Шалені будні у "Дні" розпочались!

Нарешті я в редакції! В цій солідній 14-поверховій будівлі із великим написом "День". Ось де справжня журналістика з її перегонами,  інтригами, екстримом та дедлайном о 12 дня!

Мене з моєю майже землячкою Марійкою направили до відділу політики, під шефство його  редактора  Івана Капсамуна ( дуже цікавий чоловік, що  вражає своєю стриманістю та поблажливим поглядом на двох дівчат, котрі заявили "Ми трохи розуміємося на політиці", а після цього помилились у назвах фракцій ВР))  ). З першого дня я зрозуміла: потрапити в друк досить складно. Про це почали говорити ті студенти, хто вже тут два тижні, а потім я побачила на власні очі, коли головний редактор відмовилась друкувати професіонала. Що ж вже про нас казати?

Доки ми з Марійкою вивчали в Інтернеті назви фракцій, Іван записав на диктофон коментар одного політика і віддав мені на розшифровку. Простіше кажучи, коментар потрібно було надрукувати в електронному вигляді, а потім ще редагувати для так званої  читабельності.  Так як коментар був на 15 хвилин, просиділа я над ним  3години. Зате тепер знаю всі плюси та мінуси нового антикорупційного закону.

Ввечері поселилася в гуртожиток. Гарячої води немає, зате є чарівний вид з вікна і класна сусідка зі Львівщини Оксана (також  зі школи). Познайомилась з її братом, хлопець вже кілька років знімає документальні фільми для російського 5го каналу на різну тематику.Цікаво те, що працював у Києві з 3го курсу,і висилав д/з  до університету на імейли, через що мав купу проблем з викладачами. Зате зараз живе в Києві, займається улюбленою справою і нікого не слухає. Сказав, що я маю спробувати себе на ТБ, для того, щоб дійсно зрозуміти, чим хочу займатись в журналістиці.

Сьогодні о 9.45 в нас була перша "планьорка", на якій готувалися до зустрічі з Ларисою Івшиною та обговорювали насущні проблеми. Зараз пишу в блог, а поруч лежить 6ий том  нового десятитомника В'ячеслава Чорновола. Поки в мене немає справ та завдань, почитаю його статті. Ой, схоже нову треба робити коментар, я побігла! А ввечері в нас зустріч з редактором, а ще я хочу піци і потрібно в решті-решт знайти десь душ)
В столиці неможливо жити в спокійному ритмі, а у "Дні", так особливо.

P.S. Тільки що редактор сказав, що я можу подумати, на які теми хочу писати, і це може бути пов'зане з Дніпропетровськом, але я "маю розуміти, що в газеті є своя концепція", тож далеко не кожна тема підійде.  Я вже пропонувала декілька,і вони війшли у список "не кожних". Відділ політики - найскладніший для стажування після відділу міжнародної інформації, але я впораюсь. Як писав Ремарк, "Пока человек не сдается, он сильнее своей судьбы".