Щоб не втратити чужу творчість:)

Найцінніший пост серед усіх копіпастів мого життя. Автору текстів - найщиріше  та найтепліше "дякую". І не тільки  "дякую", а ще багато-багато чого, що ніколи вже не буде  сказано. Хто винен? Мабуть, небо. 

Мій Київ: повний протесту та мрій

Настрій, з яким я цього разу приїхала до Києва був воістину революційний - адже на столичний розігрітий асфальт я ступила ногою  на 3 день після прийняття мовного закону.  Ледве дочекалася, поки запрацює метро і ... мерщій до Українського дому.

Прапори, ранкове сонце, заспані обличчя мітингувальників настільки зарядили енергією, що вже ледве не забула про Школу соціальної демократії, яку організовував німецький Фонд Фрідріха Еберта.

Школа соціальної демократії

Чотири  дні на березі Київського моря з українцями різних регіонів України та білорусами, що мають активні життєві позиції , цікавими лекторами й завданнями, купанням, гітарою, вогнищем й зірками дали такий результат:

я зрозуміла, що я не зовсім соціал-демократ, але щось в цьому є

що білоруси "вельми прышпильный народ"  і взагалі просто круті

я можу спати по 4 години на добу, а останню добу взагалі не спати

в мене є емоційна друга половинка і вона любить персики

ВПШисти скрізь!

Після ВПШ не страшні будь-які нічні завдання 

регіонали бувають хорошими 

за українську необхідно боротися (білоруси, що мають російську за державну вже зовсім не розмовляють рідною)

Частина соціально-демократичної тусовки. Прикро розуміти, що з більшістю вже ніколи не побачишся(

Український дім

Недивно, що після останнього висновку  я поспішила ночувати на Українському домі й робити звідти репортажі.  Аби не покидати столицю,  прийшлося  вразити всіх (ба, навіть себе!), здати зворотній квиток,     пояснювати все батькам, і  набриднути родичам, в яких зупинилася. Вийшло, що незаплановано я провела у Києві ще два тижні.  Шалені тижні! 

Двічі ночувала під Українським домом з голодувальниками та  активістами. Співали українських пісень всю ніч. О шостій - підйом та гімн України. Ввечері - музиканти, поети, письменники, вчені=історики, політологи  й просто хороші люди. Та що я розповідаю? Читайте тут 

Вперше в житті я була у вирі такого суспільно-значущого дійства. І може хтось на мої слова скептично фиркне, та не ті, хто розділяв зі мною "сходи". Траплялися і крадіжки, і провокації, і слова зневіри типу "ви всі там за гроші".  Їм дивно уявити, що люди з власної ініціативи і на власний кошт можуть приїхати до Києва висловити свою позицію -  бо їх ініціатива більш шкурна: пайок з гречки й масла чи  якась "вітіна тисяча". 

Павлоградець  Дмитро вкрав з табору гроші та дорогий фотоапарат. До цього давав мені інтерв'ю російською, але запевняв, що готовий  захищати українську.

Та попри негативи, більше було все ж позитивів - про це говорять мої твіти:

Ночую під Українським домом. Співаємо пісень під гітару) спи собі сама.. . Коли біля тебе януковича нема. ... йде дощ, ми під наметом 10 лип в 0:39

Грають скрипці й двох гітарах. Тільки що роздавали печеньки, 11 з нас голодує. Всього нас до 40

10 лип в 0:50

Олесь Доній розповідає під Укрдомом про революцію на граніті. Слухаємо про кулуарні справи української політики. Олесь запевняє, що в кожній партії та організації є засланці з КГБ. “ Професіоналізму можна навчити, а патріотизму- ні.“ 13 лип о 20:36 Вся романтика ночі під Укрдомом в тому, що засинаєш під гітару в самому центрі Києва, спостепігаючи за проїжджаючими машинами і зорями одночасно) 14 лип о 1:00

Тільки що до нас приїхав Сашко Лірник! ~Тепер будуть казочки на ніч)14 лип о 1:32

Всю ніч не спала- співали пісень, обговорювали мовне питання. Зустріла тут свободівця зДніпра) вранці до нас підійшла дівчина з Мурманська, що переживала аби ми не думали погано нв росіян та підтримала позицію щодо мови. О шостій як завжди заспівали гімн. Потім прийшов священник, і вже хвилин як 10 молиться разом з бажаючими.ночувало нас до 40

14 лип о 6:16 

Цікава ілюстрація вийшла: народ і його охорона. Яка  охороняє, втім, не його:)

На даний момент з УД все сумно  - організованість зникла, поодинокі люди не здаються і намагаються піаритись, герої-голодувальники лікуються і готуються до нових протестів, а нардепи в цей час у відпустках.  Маємо надію, що ідея протесту не сплюндрується так само, як ідея Помаранчевої революції, а мовний закон як технологія дограє свою справу і не підписаний  збиратиме пил в архіві до нових виборів (а що, без цього вже ніяк!).

Прошу вибачення, але далі немає сил писати докладно, тож, до уваги фото з коментарями:

На УД познайомилась з 16 річною українкою, що майже все життя живе в Чехії. Таємно від батьків, що не дуже переймаються патріотизмом, дівчина  приходила на "сходи", послухати  письменників, музикантів та цікавих особистостей. Вирушили з нею у Мистецький арсенал - нам це коштувало 3,5 годин перенасичення мистецтвом. Зате яким!

Побувала в язичницькому ресторані Олега Скрипки.  Отримала безліч позитивної енергії від атмосфери. Загадувала бажання Велесу -  одне наче точно не збудеться (отримала знак:) ). Чекаю на здійснення іншого.  З нетерпінням та тремтінням:) Знайшла свою ще одну емоційну половинку, вона любить... мотану ляльку-наречену.

Визначення переможців у козацьких забавах. Я дізналася, що таке БЖ та Гостинний двір. 

"День" вже навіть не дивує своєю свідомою  суспільною позицією. Прямо на вході - екоскринька для використаних батарейок. Таких газет в Україні не так багато, а може, взагалі - лише одна. Як же без "Дня", коли приїхала до Києва?:)

Відчуваю, що ще було багато чого, про що варто сказати. Але вже четверта ранку і завтра в мене потяг на Січеслав.  Записала головне: для вас ы для себе - щоб не забути)  

Велике "дякую" за ці неймовірні 20 днів тим, хто зустрічав зі мною схід сонця; хто своєю чарівною українською підіймав мені настрій по телефону і в житті;  хто посміхався в метро, з ким бігла під дощем, та тим, хто терпів мою гулящу душу та чекав на мене вдома!:)

P.S. Окрема подяка тим друзям та знайомим, хто не вважає мене божевільною,та тим, хто   принаймні, не відважився це мені сказати. :)

  

ПроДовгоочікуванеСправжнєУкраїнськеКіно

-They want to take away our land...
- Хай бля спробують!


Остання фраза прозвучала з вуст героя фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" Івана Додоки, прототип якого, полтавчанин Іван Доценко і справді після війни потрапив до Канади і став там вождем індіанського племені. В епізоді індіанець показує Іванові простори своєї території і жаліється на канадців, які хочуть забрати землі. У відповідь отримує мат. Цей мат у фільмі чи не єдиний,проте такий влучний, що його хочеться цитувати та цитувати. У світлі останніх законів про землю та намагання відібрати в українців найдорожче, здається, що впертість у відстоюванні своїх прав померла в українцях разом з Додокою.


До прем'єри стрічки "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" я мала нагоду поспілкуватися з творчою групою фільму, що зустрічалася з дніпропетровськими студентами за 2 години до показу. Власне там я виграла запрошення на перший показ, тож прошу вибачення у тих, кого запрошувала піти зі мною в кінотеатр на вихідних. В гостей (продюсера, прес-аташе, декількох акторів ) дізналися цікаві подробиці.


Іван Додока (індіанською Хайока - себто ТойХтоПройшовКрізьВогонь (ось чому воно пишеться разом) - реальний українець з Полтавщини, видатний льотчик, Герой Радянського Союзу, якого після війни було визнано загиблим. Історія його життя випадково відкрилася у 1984 (якщо не помиляюсь з титрів фільму), коли делегація Радянського Союзу під час візиту на канадські плантації звернулася до місцевого індіанця і на свій подив у відповідь почула українську мову. У фільмі цей епізод обіграно так:

Дмитро Лінартович - актор, що зіграв головного героя.
Про нього ще навіть
не написана стаття у Вікіпедії

- Товарищ индеец, а вы местный?
- Тутешній.


Були моменти в стрічці, котрі вразили до глибини душі. Це і син Івана (той, що залишився в Союзі), котрому мати розповідала легенду про лелек, яких рятував на війні тато.
- Він повернеться?
- Так, врятує всіх лелек і повернеться.
І власне лелеки, котрі сиділи у своєму гнізді і були символами всього українського ( чи не єдиними такими символами, крім самого головного героя). Несподіваним став момент, коли індіанські діти заспівали українську пісню: "Била мене мати, березовим кнутом. Аби не стояла з молодим рекрутом... ".
Запам'яталася розповідь вождя племені про дві частини щастя у житті. Друга починається після того як людина зрозуміла: "Я жила щасливо".


Знімали 5 років з перервами (очікували фінансування). Вже сьогодні, після місяця прокату по деяких містах України фільм заробив 900 тис. грн. Втрачено на нього - 16 млн. грн. (10 - державних і 6 - продюсерських). Важливим є те, що фільм знятий повністю на українські гроші та з українськими акторами, що є дуже рідкісним явищем у нашому кінематографі.


У фільмі звучать декілька мов: українська, російська, англійська, татарська, індіанська. Як мені здалося, російської більше всього.

Віктор Андрієнко, котрий не знає, що
в нас УкраЇна, а не УкрАїна

Творча група скаржилась на низьку підтримку в піар-кампанії, мовляв, їм навіть не вдалося вибити в кінотеатрів вечірні покази фільму. Все це займають американські стрічки. В українське кіно не вірять. Особливо виділився актор Віктор Андрієнко. На запитання, чому так погано організована рекламна компанія, він чи то пожартував, чи то сказав правду: "Понимаете, сложно говорить о деньгах на рекламную компанию, когда даже в министерстве культуры по поводу фильма поспорили два чиновника. Один говорит: "Этот фильм ничего не заработает", другой : "Этот фильм заработает 100 тыс. грн." В итоге,конечно, оба проиграли, так как фильм уже заработал больше".


Також Андрієнко розповів про те, що його сім'ї з Канади фільм планують показати найближчим часом (сам Доценко вже не побачить, помер у 1991 році).До цього його вже бачили 50 полтавців: жителі Диканьки та Чернечого Яру (село, в якому народився Іван).


Все цікаво та вражаюче у розповіді творчої групи, аби вона менше говорила російською, а Віктор Андрієнко не сказав тричі "укрАинский".


Про "ТогоХтоПройшовКрізьВогонь" вже сказано багато хорошого і поганого. Я хочу, щоб ви подивились самі, а вже потім обговорювали. Тому що мені, чесно кажучи, прочитані рецензії до перегляду фільму дещо зіпсували враження.


Закінчу побажаннями вам гарного перегляду та словами Івана Драча:


"Я не можу сказати, хороший фільм чи поганий. Він - один".  

Я хочу зізнатись: сьогодні я заздрю росіянам

Я хочу зізнатись: сьогодні я заздрю росіянам. Вирішила написати ці слова саме в ніч перед їх другим мітингом. Болотну - пережили, тепер - Сахарова. Що і як пройде - дізнаємось завтра.

Один з російських політиків назвав повстання після виборів "помаранчєвой проказой". Було приємно. Не тому що проказа, звісно, а тому що помаранчева. У 2004 ми   були попереду Росії  у спромогах створити громадянське суспільство, змінити свідомість, а з нею життя. Тепер  таке завдання в наших братів. І якось все почалося  несподівано успішно, бурхливо і яскраво. Від цього мені хочеться тиснути їм руки та  бажати успіху.

Навіть якщо нічого не вийде, це ВЖЕ маленька перемога: змінилися мізки, почуто крик народу, подано сигнал. Я бачу їх сяючі обличчя, які вірять у свої сили, читаю блоги, що закликають боротися - ця бурхлива хвиля протесту не може не надихати.

Відчутна потреба народу в  правдивих ораторах, що не бояться відповідати за свої слова.

Відчутна професійність, готовність творити на благо досягнення кінцевої мети.

Відчутна інтелектуальність молодого покоління.
 Тут мало бути відео про хлопчика з мітингу за чесні вибори в Росії, що відбувся у Нью-Йорку. На жаль, воно вже видалено з Ютюба. Молодий хлопчик років 13 вразив усіх своїм вмінням виражати думки і довів, що діти схильні до глубокого мислення на політичні теми і в такому юному віці.

Що там приховувати. Я вам заздрю. По-білому і по-дружньому.
Успіхів! Перемог! І щоб ОМОНу на всіх не хватило!

Улюблене із Єсєніна

Шел Господь пытать людей в любови,
Выходил он нищим на кулижку.
Старый дед на пне сухом в дуброве,
Жамкал деснами зачерствелую пышку.
Увидал дед нищего дорогой,
На тропинке, с клюшкою железной,
И подумал: "Вишь, какой убогой,-
Знать, от голода качается, болезный".
Подошел Господь, скрывая скорбь и муку:
Видно, мол, сердца их не разбудишь...
И сказал старик, протягивая руку:
"На, пожуй... маленько крепче будешь".
1914

Студенти - тупе стадо. Так вважає Міністерство

Вчора я прийняла участь у загальнонаціональному студентсвькому референдумі стосовно освітніх реформ. Щоправда, дізналася про це через 12 годин після голосування.

Вранці меня вручили листочок зі словами: "Заповни анкетку". Я сприйняла це як звичайне "коридорне акнетування", які інколи проводять в нас на факультеті. Відповівши, віддала і забула, а вже ввечері мені відкрила очі на цю подію стаття Ірини Бекешкіної - це ж треба, я голосувала на загальнонаціональному референдумі, влаштованому Табачником. От тільки бланк, який мені вручали, не мав верхньої шапки, як це мало би бути за правилами референдуму:

Я, як і мої одногрупники, отримали   обрізаний листок, починаючи з першого питання. Ми не вказували своїх даних і не  знали ані назви і тематики опитування, ані авторів, ані спонсорів - нічого. Я, звісно, не знаю, чи матимуть такі відповіді якийсь юридичний сенс, але все одно це ображає: питання побудовані так, що просто змушують студента ПІДТРИМАТИ  "якнайшвидше ухвалення законопроекту"(питання 7). Для тих, хто не знає, що законопроект не складається лише з питань, вказаних  в анкеті і тих, хто не проти  підвищення стипендії (питання 2)й статичності цін за навчання протягом дії контракту (питання 3) - поставити ТАК у 7 питанні - є природним і невимушеним БАЖАННЯМ. 

  Незабаром, на чергові страйки студентівв, студентських профспілок та громадських організацій,  пан Табачник зможе відповісти: "Ми маємо результати студентського референдуму. Переважна більшість  проголосувала за прийняття Закону. В чому питання?"

Можу зробити висновок, що пан Міністр, з метою якомога швидше надати чинності Закону "Про вищу освіту" навмисно надурив студентів.  Цими діями Міносвіти підтверджує свою неповагу до студентства та ставлення до молоді як до тупого стада.

Думки на ніч.

 На журфаці нове завдання:  маємо записувати все цікаве, що привернуло нашу увагу і сподвигнуло на роздуми.  Перше, що привертає зараз увагу: мені складно читати текст курсивом... Ось. Так значно легше. Вам також?

Останнім часом часто  чую від людей намагання мене повчати. Розмови про те, що я не така, якою маю бути ,спілкуюсь не з тими людьми, і взагалі з мене протрібно вибити "всю цю дурь" (прим. "дурь" - це так званий "невиправданий патріотизм та фанатизм").  Спочатку це мене збивало з пантелику, а потім я зрозуміла, що в першу чергу маю бути  не тією, ким мене хоче бачити натовп, а   самою собою. В решті -решт, мене розуміють люди, які підтримують мої погляди. А чия думка важливіша в таком разі: соратників чи опозиціонерів з іншої сторони барикад? Висновок з риторичного питання один: я не збираюся робити щось лише тому, що цього вимагає більшість, яка мене не розуміє. (Написала це спеціально, щоб запам'ятати).

Власне це все, що я хотіла написати .І скоріш за все,  це було зроблено лише для  власного переконання. Але я знаю, що цього знадато мало, як для нічних роздумів ,тому згадаю одну сцену, яку бачила декілька днів тому:

Вечері біля кіоску я зустріла пару років 50-65. Чоловік просив грошей в жінки на пляшку.
- Кать, ну пожалуйста...
- Ты издеваешься?
- Ну немного...
- У меня 70 грн. осталось до 15го числа. Даже и не думай.

Не знаю, чим все закінчилося,  я пішла далі, вражена тим, що цій сім'ї ще тиждень прийдеться жити на 10 грн. в день, що жінці, мабуть, дуже сумно по вечорах і, сподіваюсь, в неї є діти і онуки, які могли б її розрадити. Ви спитаєте мене, яка мораль?  Ніякої. Окрім того, що я не хочу, щоб хтось з вас або я опинилися  в такому діалозі.

Путінська бротьба з демографічною кризою (ВІДЕО)

Зрозуміло, що це Путінський піар під вибори. Але інформація, статистика та методи вирішення проблеми - варті уваги.

Я в ТСН тижні.

щоб не загубити
ВІДЕО

Вдарити Табачника: хоробрість чи приниження своєї країни?

Я обурена. "Братство Св. Луки", яке я так захищала, коли судили Сінькову, знову піариться: в цей раз на міжнародному форумі "Освіта в Європі", що проходить у Києві. Яєчню жарити ніде - знайшли інший вихід - вдарити публічно міністра Табачника букетом квітів.



Я особисто також проти Табачника. Мені не подобаються його переписування підручників з історії, українофобські настрої, неефективний законопроект "Про вищу освіту" і т.п. Я підтримую усілякий супротив режимові, принаймні за те, що цей супротив демонструють сміливі та дієві відчайдухи. Я пишаюсь тим, що українці здатні боротися за свої права.

Та інше мене обурює. А саме: дуже незначна кількість коментарів під відео, що засуджують такий спосіб висловлення протесту. Адже дівчина з букетом квітів мала усвідомлювати: в тій залі для іноземних гостей (не останніх людей європейського суспільства - варто це розуміти) вона була уособленням УКРАЇНСЬКОГО студенства, української жінки. Чи можна вважати чергову демонстрацію такої нахабної культури українців - подвигом, в той час, коли ми прагнемо до цивілізованої Європи?

Героїня ролика стверджує, що прагнула принизити міністра освіти. Невже ніхто не розуміє, що кожного разу, коли ми б'ємо дівчат у ресторанах, здираємо з людей георгіївські стрічки або жаримо яєчню на вічному вогні - ми принижуємо в першу чергу Україну?.

Якщо ви проти - напишіть свій законопроект, продемонструйте європейцям свою ерудованість та обізнаність в освітянській сфері, заведіть корисні контакти,покажіть, що розумніші за Міністерство. Значно благородніше, аніж піаритися таким дешевим та ганебним способом, чи не так?

Що зробила Польща за останні 20 років і чого не зробили ми.

Наприкінці 80-х років поляки приїжджають до Львова і купують львівські телевізори «Патріот». У 1989 році до влади приходить партія «Солідарність» - до сих пір ця назва викликає теплі почуття у поляків, як то було б, наприклад, в нас на «Помаранчеву революцію», якби все насправді вийшло як хотілося. В тому ж році – ряд адміністративно-правових реформ. В результаті сьогодні Польща – лідер у Європі за фінансовою незалежністю – її сукупний борг становить менше 60% ВВП. Польща вступила до ЄС і зберегла свою національну ідею.

У 2007 році В. Ющенко заявив, що кількість міліардерів в Україні більша всіх разом узятих в Європі. В нас є певна група людей, котра в своїх руках контролює 70% експорту. А економіка Польщі базується на малому та середньому бізнесі, який дотується владними структурами (а ті, в свою чергу – ЄС!). Вельми заможних людей в Польщі мало, та, якщо вони є, їх немає у владі.

Вашій увазі хочу представити дані, отримані мною від Малопольського агенства підтримки регіонального розвитку, який я відвідала в Кракові:
Польща (статистика на кінець 2010 року):
Населення – 38 млн.
Площа – 312 тис. км.2
Приріст ВНП – 3,8%

1989 р. – початок будівництва економіки вільного ринку.
1990 початок приватизації держпідприємств.
1999 – Член НАТО(За Квасневського)
2004 – Член ЄС (За Квасненвського)
1997 – Прийняття Конституції РП (Перша асоціація в мене: Речі Посполитої. В Польщі майже скрізь фігурує ця назва. Як на меморіальних табличках, так і в розмовах. Поляки цінують історію, особливо історію цієї могутньої держави).
Малопольська (Область, центром якої є Краків):
Популяція – 3,2 млн. (8,6 % населення Польщі)
Площа – 15 108 км.2
Середня зарплата – 750 євро
Кількість підприємств -300 тис. (з них – майже 4 тис. – з іноземним капіталом)
Торгові оберти Малопольського регіону з Україною:
Експорт –163 млн. євро
Імпорт – 43,2 млн. євро

Яка заслуга в цьому Малопольського агенства регіонального розвитку? (Засноване в 1993 році як акціонерне товариство з метою ревіталізації деградуючих промислових територій):
Проект «Стань Малопольським підприємцем» -
*Надання 40 тис. Польських злотих на відкриття фірми.(в гривні – множити на 3)
*Надання щомісячно по 800 злотих на покриття господарських витрат.
*Безкоштовний консалтинг та навчання.
*За даними за рік створено 580 фірм, на загальну суму дотацій 1, 110млрд злотих (!!!!).

Я привела один з багатьох прикладів, чудово ілюструючих, як стрімко Польща йде попереду нас. Крім того, зараз в Польщі створена мережа органів міського самоврядування, так званих територіальних громад, що розвивають свої регіони, періодично підпитуючись фінансами від ЄС.

Народні обранці територіальних громад не мають права на власний бізнес і на присвоєння коштів ЄС до свого банківського рахунку. Впевнена, що це не виключає можливість якихось певних махінацій, проте, якщо виявляється, що чиновик має бізнес чи взяв хабара, він ВТРАЧАЄ своє місце. Якщо організація використала кошти не за домовленістю ЄС – вона БІЛЬШЕ ЇХ НЕ ОТРИМУЄ. Можливо, саме завдяки такій політиці, дороги в Польщі – це дороги, а не щось схоже на наш сором, зарплати і ціни на продукти такі, щоб людина мала змогу витрачати на їжу 7% свого місячного прибутку, а не 60, мери міст не зникають на півроку з ізраїльськими паспортами, і замість таксопарків зростає кількість велопарковок та велодоріжок (ними Краків весь майорить).

Справа в загальній культурі, ментальності, відповідальності за себе, свої вчинки та їх вплив на громаду. І вже потім йдуть гроші від ЄС. Бо якби не відповідальність – ці капітали б зникали десь на тих невидимих кордонах (Їдеш по ЄС, і бачиш одні лиш невидимі кордони. З Польщі до Чехії, якз Дніпропетровська до Нікополя: проїжджаєш табличку – і ти вже за кордоном).

Що ж, завершу початком. Наприкінці 80-х років поляки приїжджають до Львова і купують львівські телевізори «Патріот». В 2011 – українці контрабандою продають в Польщі сигарети і алкоголь, щоби вижити.

Листи з Польщі. Трохи про Краків, компліменти, того, хто спивав генерала британської армії, та подарунок за 900 євро

Я знаю: всі люблять читати чужі листи. Я вирішила надати вам таку послугу: дати почитати свої  до батьків, про Польщу. Справа в тому, що писати окремо листи батькам, друзям, а потім ще і на блог – це займе дуже багато часу, який тут можна витратити на щось інше, а вдома –я вже ніколи того не рзоблю (перевірено досвідом – про Чехію до сих пір не написала). Останнім часом найдрожчим, хто в мене є – батькам  –  я приділяю дуже мало часу, тож  вирішила писати саме їм - заслужили.  А ви не ображайтеся, що звертатимусь не до читачів в цілому. І не зважайте на (як воно українською: подробные?) описи їжі. Ви ж знаєте, як для батьків це важливо:  щоб не голодувала та не мерзла.   

05.09.2011 00:25, Краків. Доброго дня, любі батьки.  Часу  в мене замало, щоб писати докладні листи та  звіти. І так це роблю о пів на першу – а завтра о сьомій підйом і екскурсія по Кракову. Спати ніколи! Та не хвилюйтеся, в автобусі сьогодні заснула на півтори години – не витримала. Тут намагаюсь спілкувати постійно українською, поки не англійською, тому що зараз знаходжусь лише серед нашої делегації. Один хлопець запитав мене, почувши мою українську: -  Ви зі Львова? Це було дурне запитання – моя українська літературно вимушена і зовсім не схожа на західняцьку, але то був, мабуть, найкращий комплімент в моєму житті.

Коли ти вдруге в Європі, те, що вражало вперше, вже не здається таким вже й надзвичайним. Досить молитися на Європу – в нас також можна яскраво вибілити розмітку на дорогах (разом з сепаратизмом в голові), поставити скрізь велопарковки і обладнати вулиці вело доріжками, щоб аж мерехтіло в очах від цих життєрадісних спортсменів – патріотів свого тіла,держави  та планети ( саме так в Польщі). Наче не складно, а так приємно.  Краків схожий на Львів і на Прагу (а може і ще на десяток відомих міст, в яких я не була)– у ньому також є площа Ринок, а на площі Ратуш, тільки все рази в три більше. Ціни  в Польщі мабуть такі ж самі як і в нас (що, звісно, не скажеш про зарплатню та якість). Національна валюта майже  в тричі дорожча за нашу (трохи більше 200 злотих я отримала за 50 євро). Краків вважається найдорожчим містом в Польщі через велику кількість туристів, особливо з Англії, тож і ціни там на сувеніри та обіди в ресторанах  англійські. Це не зупинило наших організаторів – повечеряли ми в центрі Кракова в ресторані «Хлопське єдло» (Сільська кухня), де скуштували  національного польського  кислого супу (якась назва на «ж»), де в кожну порцію кинули половинку якоїсь ковбаски, потім подали різні вареники, капусту, голубці, а на останок каву з запіканкою та пирогом з яблуками. Смачно було – дуже, особливо після дороги.

 В Кракові часто можна побачити прогулянкові карети.
Півгодини задоволення коштує 100 злотих
(біля 300 грн.)

Взагалі від однієї з організаторів я дізналася, що на кожного учасника цієї програми було витрачено по 900 євро. Дуже чудова інтеграційна політика, адже як мені тепер не любити поляків? – та я їх обожнюю просто! ))

В нашій делегації познайомилась  з двома студентами зі Львова – Вовою та Лесею. Всі інші люди від 27 і старше. Ми – наймолодші. А точніше – як не дивно – наймолодша я. Вже дечому від них  навчилась і маю певні ідеї розвитку. Колекціоную візитівки, обмінюю їх на посмішки. Знаю тепер жінку зі Львівської мерії, радника Національного Банку  України, сім*ю, чиї батьки були переселені за операцією «Вісла», а син зараз у «ПЛАСТі», чим вони неймовірно пишаються. Ще знаю якогось чоловіка, що мабуть дуже крутий, але ніяк не зрозумію, хто він (точно знаю, що спивав генерала британської армії) горілкою. Найголовніше не те, що їх знаю я, а що вони мене.  Я бачу багатьох людей, для яких немає кордонів як на планеті, так і по життю. Я бачу тих, в кого потрібно вчитися, і тих, в кого категорично не потрібно, але то також є навчання.

Наразі все завтра екскурсія Краковом і якесь нове містечко, новий готель та нові люди. Чекайте новин, привіт усім – бабусям та дідусям))).

Цілую і обіймаю, я спати, тому що в мене вже година за польським часом***
05.09. 11. 20. 00 за польським часом, дорога Краків - Мушин . Вже темно, дивлюсь на різнокольорові вітрини, час від часу нетбук  трясе по Краківським європейським дорогам, і в цей час вони мені вже не здаються такими європейськими. Все ж таки після Чехії, Польща трохи програє в моєму власному  рейтингу міст, що викликають сяючо-посмішкові та  випучено-очні емоції (перший в цьому рейтингу, мабуть Львів, коли я вперше його побачила). 

Виїжджаємо на трасу… ох, де сьогодні тільки не були…  На місті знаменитого виробництва соди Solvay, в органах місцевого самоврядування (Малопольському воєводстві), в Маріатському костьолі (аж дух переймає від того дива, зведеного в 11 столітті в центрі Кракова), у Вавельскому замку всіх польських королів, біля замку, що є точною копією Римського (забула назву). Екскурсовод розказувала і  знамениту легенду про дракона, і те, що в Кракові близько 230 храмів, а ті, що у Романському стилі – часто будовані українцями, що їздили на заробітки.

Дуже цікава була сьогодні зустріч з агенцією регіонального розвитку MARR, котра ділилася з нами своїм досвідом підняття малого та середнього бізнесу. По цьому хочу зробити окремий звіт – занадто багато корисної інформації, так би мовити «для  подражания».

Маріацька базиліка. Найвідоміший храм Кракова

Обідали сьогодні в фешенебельному ресторані в центрі Кракова Під назвою «Химера». Дуже романтичне місце, з і свічками, картинами і занадто щедрим поваром, котрий почастував спочатку сирами з помідором, потім грибною зупою (тобто супом – смачнючим, з якимось шоколадним смаком, хоча шоколаду там і близько немає ), а потім тарілкою  зі смаженою картоплею, великим шматком вареного лосося з приправами і салатом з чимось солодким і схожим на буряк. На кінець було тістечко з вишнею та бізе, яке я вже не змогла доїсти ( ну чому найсмачніше не подається на початку?))) )

Стосовно людей. Всі тут непрості, в  кожного є що запитати, чому повчитися. Душевно поговорила сьогодні з професоркою  Києво-могилянки  (вона агітує мене пробувати свої сили на магістратуру). До речі, це з нею ми вчора говорили про її сина- ПЛАСТуна, а сьогодні вона почала мені казати про Могилянку. Сама ж викладає фрайдайзінг (як мені пояснила, навчає студентів промоуту своїх проектув, грантів та багато чого подібного). Дуже цікава і тепла жінка.

Ще одна професорка викладає у Миколаївському кораблебудівельому університеті іноземцям (!!!). На моє здивування («Іноземцям?») повідомила, що цього року в неї навчатиметься 500 китайців. Вони мовляв, зараз добре розвивають цю справу. Викладачка говорить, що іноземних студентів любить більше за наших, мовляв,  вони набагато  старанніші.

Мені подобаються мої колеги-студенти зі Львова. Леся підказала мені чудовий спосіб, як створити свою команду, з якою потім за рахунок інших їздити по світу, Ярослав – то взагалі ходяча енциклопедія: багато де бував, і так уважно слухав усіх екскурсоводів, що й сам міг би їм працювати. Одна з організаторів нашої делегації, після того, як я пообідала з ними за одним столиком, запропонувала співробітництво: тепер запрошуватиме на різні заходи, зможе допомогти з розселенням та екскурсіями у Львові, а і взагалі скрізь (їх Фонд зацікавлений у новій активній молоді). Так що  гуртуємося,  зв’язки налагоджені!)

Сьогодні витратила 20 злотих (60 грн) : купила собі шарфик з Франції на пам’ять та магнітик з Вавелем.  Чомусь з їжі нічого купувати не хочеться – нас загодовують тут безбожно.О,про Бога. Посиділа сьогодні в Маріатському костьолі, як заворожена споглядала всю ту розкіш: холоті  ікони, скульптури, величезні підсвічники, величезний хрест посеред храму в арці, на якому Ісус… Це найбільший  найдавніший та найбагатший храм, який я бачила. Навіть захотілося помолитися («Отче наш»,звісно, – іншої не знаю). До мене прийшло розуміння того, чому на східній Україні так багато агностиків та атеїстів – в нас немає  в храмах тої атмосфери: всепоглинаючо-могутної, неймовірно піднесеної, від якої хочеться живитися,та якій –ГОЛОВНЕ - хочеться віддавати.
Щасливий не той, хто отримує, а той, хто віддає. Щастя вам , любі батьки. Я не голодаю, не мерзну, поки що навіть не сумую, тож все добре.

Прямуємо до нового готелю. В ньому вже будемо до кінця. Завтра – новий день. Піду посплю трохи в автобусі. (Далі буде)

P.S. В тексті можливі помилки, не перечитувала.

Не уявляю свого дня без "Дня" або Леви - це ми.

Моє стажування в газеті "День" завершилося. Півтора місяці редакційної напруги, прес-конференцій, зустрічей з видатними особистостями, життя в епіцентрі усіх політико- та культурноважливих подій - це все дало мені змогу відчути, що означає бути журналістом. В результаті я зрозуміла, без чого тепер не можу жити: без, власне, "Дня",  журналістики та України. Неймовірно, проте факт.

25 молодих українців гадали, що  підкорять Київ та редакцію Всеукраїнської  газети, а насправді приїхали  дивуватися швидкоплинності часу в столиці, ховати у недрах свого самолюбства власні амбіції, недосипати, недоїдати та тремтіти в останні хвилини до дед-лайну. Тим не менш, мало хто залишився незадоволений і кожен повіз додому враження, досвід, любов до журналістської справи та свої публікації. Хто в Острог, хто у Львів, у Рівне, в Донецьк, чи в Дніпропетровськ (я, до речі, перша представниця Січеслава, що побувала на літній школі "Дня" за всі 9 років) - ось така різноширотна географія у Школи.

Я відчула на собі всі приємнощі перебування у відділі політики. І поблажливий погляд редактора відділу Івана Капсамуна, і потиск руки Валентина Наливайченка, коли він був у нас на зустрічі, і увагу 20 столичних телекамер на акціїї "мовчазних оплесків" в знак солідарності з білорусами, і конференцію самого генпрокурора, і розуміння того, що твоє видання одне з перших дізнається про арешт Тимошенко, і  чудовий український прапор, що висить у моєму, тепер вже колишньому моєму,  кабінеті на стіні.

 Я потрапила в один з найскладніших відділів у газеті і витримала все це.  А допомагала мені в цьому моя напарниця-сестра-філософ Марічка (Серыми буднями не разбудить огня ))) ).

Через що, власне, довелося нам  пройти?

• Прес-конференції в таких агенствах,як УКРІНФОРМ, УНІАН, Інтерфакс-Україна, Риа-Новости (бачила там Вікторію Сюмар, Віталія Кличка, Володимира Фесенка, Костянтина Матвієнка тощо).
• Різні акції, в яких приймала участь як журналіст, і як активіст . (Наприклад, вищезгадана акція на підтримку білорусів в боротьбі проти Лукашенківського режиму "Живє Бєларусь!")
• Взяття коментарів по телефону у різних людей на різну тематику. (Спілкувалася з міністерством юстиції, політологами, соціологами, депутатами, а найголовніше - всі ці мобільні телефони залишились в моєму записнику). Мені здається, тепер нікому не боюся телефонувати, адже довелося вже мати розмову навіть з тими, хто займав посади послів України в різних державах. Найприємніше, що, почувши візитівку "Газета "День"" всі вони ставали люб'язними та говіркими. А в Міністерстві так взагалі почали розхвалювати видання, говорячи: "Ми вас шануємо і постійно читаємо".
• Зрозуміти, що таке розшифровка з диктофону. Це виявляється, не так вже й легко, записати відповідь людини на диктофон, а потім зробити її пряму мову читабельною для друку: потрібно переробляти багато  слів, перебудовувати речення тощо.  Жива мова  і те, що вже публікується  на сторінках газет - далеко не одне й те ж саме.
• Редактора.Це - одне з найскладніших випробовувань. Коли твій текст майже весь переписується, коли тобі говориться, що ти нічого не знаєш та не вмієш, коли на тебе дивляться, як на найостаннішого невдаху і при цьому завалюють якимись, як тобі здається, найлегшими завданнями - це просто жах. Але це є практика та досвід. І найкращою винагородоюв подальшому  для мене стали навіть не гонорари за публікації, і не ім'я, надруковане в газеті, а таке сухе і трохи зніяковіле слово редактора: "Ну ти звертайся, телефонуй, пиши. Якщо дійсно хочеш досягти успіху в журналістиці, в тебе це точно вийде." 

Що ж стосується загальношкольного життя, то тут також було багато чого цікавого. Їздили на екскурсію в Черкаську область від "Дня": були в Суботові, Холодному Яру, Чигирині, Черкасах. Ходили по землях Хмельницького та Чучупаки...

Були біля Тисячолітнього дуба Залізняка...

... і дізнались справжню етимологію приказки "моя хата скраю". Певринний її сенс зовсім не "Нічого не знаю, нідочого не причетний", а навпаки: "Моя хата скраю, тож я візьму на себе удар перший". Що значно змінює асоціації з ментальністю, правда?

В "День" до нас прийшло дуже багато гостей. Це і радник всіх президентів України, громадський діяч та міліонер Богдан Гаврилишин, і автор резонансного роману "Українського націоналізму" Кирило Галушко, журналіст  Микола Хрієнко, що пройшов пішки до Кубані шляхами українських емігрантів тисячі кілометрів, соціолог  Ірина Бекешкіна, письменник Володимир Панченко, журналіст газети німецької  "Де вель" Герхард Гнаук, політики Валентин Наливайченко та Арсеній Яценюк. Найяскравіше мені запам'яталася дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, під час зустрічі з якою, я пережила гамму різних емоцій: хотілося  плакати за український народ, пишатися силою молодіжних рухів у світі,  читати Гегеля, святкувати з розмахом День Незалежності, обіцяти Україні, що ніколи її не покину.

Пані Оксана розповідала про свою доньку та боротьбу молоді Риму за свої права. Про те, як вони лягали під потяги, про те, як страйкували, про те, як таки  підірвали режим Берлусконі.

"Знаєш,мамо, - цитувала письменниця свою дочку. - Ми зайшли до Колізею і побачили там левів. В ту хвилину ми зрозуміли, що леви - це, насправді, ми".

Я бажаю всім та собі хоч раз в своєму житті відчути себе левами. Мова вже йде не про Колізей, не про Рим, не про "День", і не про те, що,я, мабуть, мала закінчити якимись висновками з мого стажування. Мова йде про те, що в якийсь момент важливого життєвого вибору, або неймовірного подвигу, або відчайдушного рішення, до нас має прийти це відчуття. Відчуття впевненості, невідворотності, гідності, мужності і найголовнішого: "Леви - це ми".

P.S.  я сумую за "Днем", вечірнім Хрещатиком, фонтанами на Майдані, Ремарком та роздратуванням від нестриманих парочок в метро  метро. Це місто обов'язково буде скорене.

Нагороджений за неправду

Сьогодні ми відкрито говоримо про Голодомор 1932-1933 років - про нього знає весь світ. А наскільки проінформований він був у  30-х роках? І чи була світова журналістика - могутня і якісна, як прийнято вважати - справедливою до нашої гіркої правди? 

Читати далі

Документальна стрічка "Інший Челсі" - так нас бачить Європа.

За завданням редакції в четвер ходили з Марійкою, моєю напарницею з відділу політики, на фільм "Інший Челсі". Зробили на нього рецензію, та поки що не знаємо чи піде це у друк. Складно тут щось робити, занадто високої планки вимагають... але ми не будемо здаватись:)   

Фільм знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, показаний в різних країнах Європи та номінований найкращим документальним фільмом 2011 року в Німеччині. Це стрічка про двох "донецких", великого  та маленького, місцевого регіонала та шахтаря.  А ще про ФК "Шахтар", Помаранчеву революцію, Пикулівську шахту, Ахметова з Януковичем. "Інший Челсі"  - сьогоднішня візитівка України в Європі, тож, на мою думку, його має подивитись кожний свідомий українець.

Якоб потрапляє з камерою в Донецьк в той час, коли якраз вирують помаранчево- синьо-білі баталії 2004го року. Донецьке радіо виголошує  заклики йти на вибори, щоб обігнати явку жителів Західної України: «Не  явиться – предать своих, прийти - значит победить». Ріжуть слух  комуністично-радянські нотки та нарочито серйозний тон.

Проводячи аналогії з володарем футбольного клубу «Челсі» Романом Абрамовичем,  режисер показує нам  дітище Рината Ахметова – «Шахтар» і  два зовсім різних його вболівальника. Один – той, що піклується про якість своїх елітних штор, інший – жадає, аби його онук ні в якому разі не працював під землею. Перший - Коля Левченко,молодий секретар донецької міської ради, член Партії Регіонів, в кабінеті якого висять портрети Сталіна; другий – шахтар зі сорокарічним стажем, що вже давно не вірить політикам, мріє про Радянський Союз і помаранчевий колір любить лише за те, що це колір форми «Шахтара».

На момент проходження зйомок жодна зі сторін чітко не усвідомлювала, що це буде за фільм. Вони просто розповідали на камеру  про життя, політику, людей, не підозрюючи, у що це може перетворитись. Принаймні саме такої успішності стрічки Коля Левченко не очікував– в іншому випадку він би ніколи не дозволив себе знімати. А так недалекоглядному молодому політику  ситуація здавалась доволі нешкідливою: німецький режисер приїхав порозважатись з камерою. Тож не дивно, що регіонал досить вільно спілкувався з режисером. Під час щирої розмови  про Ахметова доктор  Фройд просто тріумфує, тому що Коля ділиться з Якобом: «Я прислухаюсь до його думки, щоб формувати свою», що викликає відвертий сміх глядацької зали і доводить стару істину  про авторитетність, яка вимірюється товщиною гаманця.

Не обійшлося без відвертостей і в розмові про відносини між міліцією та владою: « У вас [в Німеччині] міліція співпрацює і з владою, і з опозицією. У нас лише з владою. Хто програє на президентських виборах – той сяде за грати». Ці слова, сказані у 2009 році, сьогодні набувають нових сенсів та ілюструють закономірність всього, що зараз відбувається. Ось, коли це починалося. Ми не бачили, а Якоб Пройсс вже  все фіксував на плівку.

На екрані постає справжня шахта з її швидкоплинним небезпечним буттям : з простими працівниками-шахтарями,  схильними до чарки, тяжкими трудовими буднями, «совковим» обладнанням. «А що, обладнання не закуповують?» - запитує Якоб. «Апаратуру купують – відповідає шахтар і конкретизує, яку: -  Лопати».  Нічого не змінюється  в житті шахтарів «Пикулівської», окрім аварій, виграшних матчів «Шахтару», та лопат. Натомість вирує життя у Миколи Левченка: він мандрує за кордоном, знімається у програмах Шустера, його компанія будує котеджні містечка. Він впевнений в собі, і пропагандує : «Синий цвет – цвет справедливости».

Пілсяісторія фільму не менш цікава. Вже  зараз стрічку можна подивитися в Інтернеті. Фільм продовжує викликати резонанс, Якоб Пройсс веде переговори з телеканалом ТВі  і планує випустити фільм на екрани кінотеатрів. Микола Левченко, як стало відомо від режисера, намагався викупити права на фільм, та в нього нічого не вийшло. Тож потім він почав виправдовувати себе перед журналістами, говорячи: «За правду не буває соромно», хоча всім зрозуміло, що навіть не здогадуючись про майбутнє  «Іншого Челсі», молодий регіонал не завжди був щирим перед камерою. Глядачі приємно здивовані, адже бачити правдивий фільм про українське життя без сценарію та  награності акторів – нове для українського суспільства. Зала щиро сміється з моментів «проколів» Левченка, легкої й невимушеної поведінки  простих донеччан, і лише одиниці ображаються: коли правда коле очі, не всім хочеться радіти.

Якоб Пройсс показав Україну не лише українцям: відверту та справжню  історію про роботяг та багатіїв,  революцію, кризу,  та виграш «Шахтарем» кубку ЕЄФА побачили і за кордоном. З уст Якоба лунає запитання: «Що напишуть в підручниках історії про українських Рокфеллерів?», відповідь дізнаємось з часом.
 

С. Руданський "Хмельницький і пани"

В дитинстві в Кам'янці мені сусідка баба Ярина часто розповідала на пам'ять цю поему. Я уважно слухала, і  уявляла  почуте. Щось в цьому є. Баба Ярина пережила голод та війну, до школи ходила босою. Зараз вже не читає - слабкий зір, про те нищенаписаний твір - це не все, що вона може розказати напам'ять. Цікаво,  а що декламуватимемо ми в такому віці?

Степан РУДАНСЬКИЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ Стали колись Хмельницького Ляхи підмовляти, Щоби нашу Україну З Польщею з’єднати. А Хмельницький їм говорить: «Сядьте, добрі люди! Послухайте мої байки, Чи правдива буде?.. Ото був собі господар, Мав їдного сина, І любив він його щиро — Сказано, дитина… Любив його, як дитину, Годив, як паняті; Але в того чоловіка Був і вуж при хаті. І, бувало, як дитина За обід сідає, В тую пору із-під печі І вуж вилізає… І що дитя йому кине, Що само упаде, Вуж полізе позбирає, Вуж і тому радий!.. Але раз дитя почало Із вужем дрочитись, Дрочилося-дрочилося, Далі стало битись. Вуж до піни розізлився, Укусив дитину; Аж надходить і господар В ту лиху годину… Як ударив по вужеві, То хвіст і остався, А вуж, живий, та безхвостий, У нору сховався… Нема в хаті вже дитини, І вужа не стало; А тим часом господарство, Як вода, спливало. В рік ісплила вся маєтність, Всі його пожитки, Ба вже й на нім не осталось Ні рубця, ні нитки. Іде, бідний, до ворожки; Світить вона свічі, Посиділа-погадала, Каже: «Чоловіче! Мав-ись,— каже,— чоловіче,— Ти вужа хатнього! Все багатство, вся маєтность — Все було від нього. А як ти з ним посварився, А може, й побився, То ото ж ти через теє Усього лишився!..» Повертається господар До своєї хати, Прислонився коло печі Та й став вужа звати… Вилізає вуж безхвостий Та й став говорити: «Ні вже,— каже,— чоловіче, Разом нам не жити! Скілько ти на мене глянеш — Зараз пригадаєш, Що довіку через мене Ти сина не маєш! Скілько я на тебе гляну, Зараз пригадаю, Що довіку через тебе Я хвоста не маю. Буду тобі, чоловіче, Все добро робити, Але разом із тобою Я не буду жити!..» Отак воно, добрі люди! Польща — то дитина, Король польський — то господар, А вуж — Україна!..» ***

---

<— || Степан Руданський || Алфавітний покажчик || Шукати || Поезія || Додому || —>
Від Укладачів || Новини || Ваші внески! || Пишіть || UA Zone Home

Лариса Івшина: про "День" кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів

Ділюся з вами наступною порцією моїх емоцій з Киева. Почну із зустрічі з Ларисою Івшиною, що офіційно відкривала  9-ту школу журналістики "Дня". Що сказати про неї? Вона навіть краща, ніж я малювала її в своїй уяві: елегантна, вольова, енергійна, мудра. Говорила про історію, незалежність, про силу особистостей,   роль "Дня" в житті українців, як газети з девізом: "українське" означає "інтелектуальне".

Мова, ясна річ, зайшла і  про політику. Лариса Олексіївна засудила обивательську логіку на виборах "всі вони однакові" та принцип "меншого зла"; Януковича, з його торішньою позаблоковістю : "Україна в безпеці з Божою милістю: нейтральний статус - це одне, а позаблоковість - це вже приманка".

Спілкувалися про освіту, зокрема українську. Редактор "Дня" висловила своє невдоволення українськими ВНЗ, говорячи, що вже не раз нарікала їм: "Ну чому ви робите, як в радянські часи випускали черевики? Випускають багато, а одягти нема чого". Закликала нас, студентів, не задовольнятися будь-чим, і домагатися для себе всього і кращого.Молоде журналістсьске покоління, на її думку, має бути принциповим та дружнім. Солідарність та  підтримка одне одного  - головне в нашій справі.

Лариса Івшина порадила нам почитати Лисяка-Рудницького, Липинського, Уласа Самчука,Чикаленка, Єфремова, всю антисталінську літературу, "Втечу з ГУЛАГу".  Ну, і, звісно, "День" та його бібліотеку))) "Про нас  кажуть, що ми - та газета, яка не боїться своїх архівів - з посмішкою заявила головний редактор.

Ми задали багато запитань, на які отримали вичерпні відповіді. Найближчими днями цей матеріал вийде в газеті, я також взяла участь в його підготовці.

***
Сьогодні мені пощастило, на деякий час отримала кабінет з великим українським прапором на стіні. Тепер сиджу, і любуюся. В цій редакції розумієш, що розділяєш дах з геніями, котрі кожного дня створюють унікальний, якісний, інтелектуальний продукт. Поруч  з ними пишаєшся українською журналістикою і в одночас розумієш, який ти дилетант в цій нелегкій справі. особливо у відділі політики.

Успіху їм, успіху нам. Я зрозуміла, що люблю "День". Дякую за те, що він є.

P.S. відтепер не задовольняюсь будь-чим, домагаюся всього і кращого)

Шалені будні у "Дні" розпочались!

Нарешті я в редакції! В цій солідній 14-поверховій будівлі із великим написом "День". Ось де справжня журналістика з її перегонами,  інтригами, екстримом та дедлайном о 12 дня!

Мене з моєю майже землячкою Марійкою направили до відділу політики, під шефство його  редактора  Івана Капсамуна ( дуже цікавий чоловік, що  вражає своєю стриманістю та поблажливим поглядом на двох дівчат, котрі заявили "Ми трохи розуміємося на політиці", а після цього помилились у назвах фракцій ВР))  ). З першого дня я зрозуміла: потрапити в друк досить складно. Про це почали говорити ті студенти, хто вже тут два тижні, а потім я побачила на власні очі, коли головний редактор відмовилась друкувати професіонала. Що ж вже про нас казати?

Доки ми з Марійкою вивчали в Інтернеті назви фракцій, Іван записав на диктофон коментар одного політика і віддав мені на розшифровку. Простіше кажучи, коментар потрібно було надрукувати в електронному вигляді, а потім ще редагувати для так званої  читабельності.  Так як коментар був на 15 хвилин, просиділа я над ним  3години. Зате тепер знаю всі плюси та мінуси нового антикорупційного закону.

Ввечері поселилася в гуртожиток. Гарячої води немає, зате є чарівний вид з вікна і класна сусідка зі Львівщини Оксана (також  зі школи). Познайомилась з її братом, хлопець вже кілька років знімає документальні фільми для російського 5го каналу на різну тематику.Цікаво те, що працював у Києві з 3го курсу,і висилав д/з  до університету на імейли, через що мав купу проблем з викладачами. Зате зараз живе в Києві, займається улюбленою справою і нікого не слухає. Сказав, що я маю спробувати себе на ТБ, для того, щоб дійсно зрозуміти, чим хочу займатись в журналістиці.

Сьогодні о 9.45 в нас була перша "планьорка", на якій готувалися до зустрічі з Ларисою Івшиною та обговорювали насущні проблеми. Зараз пишу в блог, а поруч лежить 6ий том  нового десятитомника В'ячеслава Чорновола. Поки в мене немає справ та завдань, почитаю його статті. Ой, схоже нову треба робити коментар, я побігла! А ввечері в нас зустріч з редактором, а ще я хочу піци і потрібно в решті-решт знайти десь душ)
В столиці неможливо жити в спокійному ритмі, а у "Дні", так особливо.

P.S. Тільки що редактор сказав, що я можу подумати, на які теми хочу писати, і це може бути пов'зане з Дніпропетровськом, але я "маю розуміти, що в газеті є своя концепція", тож далеко не кожна тема підійде.  Я вже пропонувала декілька,і вони війшли у список "не кожних". Відділ політики - найскладніший для стажування після відділу міжнародної інформації, але я впораюсь. Як писав Ремарк, "Пока человек не сдается, он сильнее своей судьбы".

Підкаблучники Москви віддають Макарова Росії!

Сьогодні, 30 червня, закінчився термін ув'язнення Олексія Макарова (за напад на проросійський канал АТБ в Одесі з зеленкою). Як повідомляє Олена Білозерська, " Олексія відпустили з СІЗО і... одразу ж біля воріт СІЗО затримали, побили і відправили на етап. Олексія мають видати до Росії, де йому загрожує до 10 років позбавлення волі за антипутінські акції".
Олексій Макаров - саме той політв'язень, свободу якому вимагають на заборах різних міст України (і нашого також).

Минулого року проводилася ціла низка акцій проти екстрадиції Макарова до Росії, де йому загрожує 10 років за гратами. Чи здійметься галас сьогодні - залежить від нас.

Ознайомитись з короткою біографією хлопця пропоную  тут.
Сперечатись щодо його епатажної постаті можна багато, хтось вважає його ненормальним, хтось занадто ідеалізує, особисто я гадаю, що це добре, коли в Україні є супротив, а в ньому "макарови", котрі захищають українців від паразитування російських агентів (в конкретному випадку -  українофобський канал АТБ).

Колись мене зачепило звернення Макарова до українців. Не заперечую, воно доволі пафосне та фанатичне, проте там є істинні слова "Украину кремлевские правители видят как свою будущую колонию. В Украине, как и в России, они хотят устраивать заказные политические процессы, убивать политических противников, запрещать оппозиционные организации".

Хіба можна сперечатись з цим твердженням, після того, як автора цих строк чатують біля СІЗО, щоб  вислужитись перед Росією? Сьогодні ми підкаблучники, завтра - полонені колонії. Цього
ні в якому разі не можна допускати!

Интересный поворот. "В Украине за расследование посадили журналиста"

 Люди просять допомогти.  Копіюю статтю, котру намагаються вичистити з мережі, що викриває  наших правоохоронців у "справедливому" відношенні до журналістів. Долучайтеся, про це мають знати якомога більше людей.





Копипаст.

Сергей Недов

http://www.compromat.ru/page_30925.htm

(23.06.07 по этой ссылке появилась совершенно другая статья.)

В Украине разгорается нешуточный скандал – задержан журналист. Очередная выходка правоохранителей, ничем, впрочем, не выбивающаяся из стройного ряда того, как привыкли работать отечественные «полисмены», грозит поставить крест на желании украинской власти презентовать страну, как оазис демократии.

Данная история вряд ли заинтересовала бы нас, если бы не несколько интересных моментов. Во-первых, журналиста «прессуют» за серию публикаций не о власти, а о конкретном ведомстве – УБНОН (Управление по борьбе с незаконным оборотом наркотиков МВД), во-вторых, сама операция спецслужб достойна восхищения.

1 мая к журналисту Анатолию Шарию (в данный момент находящемуся под стражей) в Макдональдс пристает какой-то человек. Человек оскорбляет жену Анатолия, и нарывается на скандал. Скандал происходит, человек подходит к столику, где сидит Шарий с супругой, настоятельно просит журналиста выйти вместе с ним. Журналист выходит, но на улице достает травматический пистолет, и дважды стреляет в хулигана.

Я, когда прочитал эти слова (выделены жирным) - тут же попытался набрать Толика на телефон. Телефон - "вне зоны" (С. Швецов)

Казалось бы – рядовой случай самообороны в конфликте, возникшем на бытовой почве. Но не все так просто. После этого следственные органы выполняют свою функцию, и проводят расследование. О результатах этого расследования Шарий ставится в известность, его заверяют, что он ничего не нарушал, и дело не возбуждено.

Почти через два месяца Шария неожиданно вызывают на допрос, хотя все сроки для возбуждения дела давно прошли. Интересный нюанс – вызывают в милицию журналиста на второй день после публикации им статьи об УБНОН.

На прослушивание ставят его телефон, и телефоны его окружения, милиция начинает активно пиарить УБНОН, при этом так же активно образ Шария демонизируется. Глава пресс-службы МВД Киева Владимир Полищук ежедневно рассылает в СМИ комментарии по поводу того, что Шарий – хулиган, а расследования его ничего не стоят. Потом правоохранители выкладывают в Интернет ролик, смонтированный из видео, заснятого камерами слежения Макдональдс. Шарий устраивает пресс-конференцию, на которой сообщает – по каждому из его расследований возбуждено уголовное дело, каждое расследование взято на контроль министра МВД Могилева. просит защитить его от явного прессинга.

На следующий день в редакцию издания, где работает Шарий, приходят люди с видеокамерами, и вручают первой попавшейся сотруднице повестку. В тот же день против Шария возбуждают уголовное дело уже не по факту стрельбы, а по статье за хулиганство, предусматривающей лишение свободы сроком от 3 до 7 лет.

Бытовой конфликт, разгоревшийся на «ровном месте» становится катализатором уголовного преследования. МВД делает умное лицо, и заявляет, что дело о хулиганстве не имеет отношения к статьям Анатолия Шария.

При этом имя «пострадавшего» ни разу не называется публично. На пресс-конференции Шарий произносит странную фразу – «Следуя внутренним инструкциям МВД, куратор внештатного осведомителя милиции обязан защищать своего подопечного в случаях, когда последним совершаются нетяжкие преступления». Дальше комментировать отказывается.



В свое время мой коллега по «МК» познакомил меня с журналистами украинской газеты "Наш город Николаев", заполучившими в свои руки некую базу данных на внештатных сотрудников милиции. Я не поверил в то, что такая база существует тогда, не верю в это и сейчас. Но для порядка связался, и кое-что уточнил. Вначале я позвонил в редакцию «Обозревателя», где уточнил номер дела, по которому сидит Шарий, после набрал Николаев, и долго упрашивал дать мне информацию, чувствуя себя дураком. Результат получился потрясающим.

В деле №10-26029, ставшем причиной задержания Шария, фигурирует фамилия некого Александра Игоревича Белоконя. Эта же фамилия есть в… материалах ОРД, имеющихся на руках у моих украинских коллег. Из этих материалов известно, что Белоконь, проживающий в Киеве по адресу проспект Леся Курбаса 15, кв 72, состоит на оперативной связи с 2005 года! Куратором агента «Сена» (такое ласковое прозвище присвоили Белоконю) является офицер Шевченковского РУГУ МВД Украины в г. Киеве !

Весьма неожиданное открытие. Таким образом все произошедшее видится уже в ином свете. В деле против журналиста не может быть полутонов. Его или садят, или выпускают. МВД настроено сажать. Даже если бы Белоконь, он же «Сена» пожелал забрать свое заявление из РУГУ МВД, его тут же раскрыли бы. Слишком мощное лобби у тех, кто отвечает за борьбу с наркотой в Украине. Таким образом, если Шарий может потерять свободу (он уже сидит), то Александр Белоконь вполне потеряет жизнь. Мы будем наблюдать за процессом над Шарием, и надеемся, что для журналиста все закончится благополучно.

Нынешняя власть в Украине уже не делает ошибок наподобие Гонгадзе. Все происходит намного элегантнее и продуманнее. Но от перестановки методов местами суть методов не меняется.

Господа и дамы. Всё ещё более "интересно". Статью я "снял" с сайта почти два часа назад. Разместил сейчас (был занят). Думал, что неправильно указал ссылку. Так вот. Статьи на сайте больше НЕТ!!!

Мало того, есть статьи с номерами страниц:

http://compromat.ru/page_30922.htm

http://compromat.ru/page_30923.htm

http://compromat.ru/page_30924.htm

http://compromat.ru/page_30926.htm

http://compromat.ru/page_30927.htm

http://compromat.ru/page_30928.htm и т.д

А статьи, которая должна находиться по порядковым номерам между ними ( http://www.compromat.ru/page_30925.htm )

БОЛЬШЕ НЕТ!!!

Прошу всех максимально распространить статью по сети.

С. Швецов